Романи

Внизу, у великій клубній залі, її оточила зграйка дівчат, з якими вона познайомилась удень. Потім вона почула голос Саллі, яка по черзі називала імена (вона зловила себе на думці, що вітається із чорно-білими, незграбними і малознайомими фігурами). Десь промайнуло ім’я Блейн, але вона не змогла збагнути, де він. Це був дуже неловкий момент, коли всі юнаки вайлувато юрмились там і тут, наштовхуючись один на одного і врешті-решт залишаючись поряд із співрозмовниками, які цікавили їх найменше. Ізабель протиснулась разом із Фроґґі Паркером до стільців біля сходів (колись вони разом бавились у «класики», тепер він був другокурсником із Гарварда). Ізабель згадала веселу історію з минулого — зараз це саме те, що потрібно. Те, як Ізабель могла використати якусь кумедну сценку для спілкування, було дивовижним. Спочатку вона захоплено розказала цю історію піднесеним контральто з краплею південного акценту; затим, пригадуючи кумедні моменти і усміхаючись свою звабливою посмішкою, знову повернулась до початку, додаючи певних варіацій і розставляючи дотепні акценти — і все це у формі невимушеного діалогу. Фроґґі був зачарований і зовсім не підозрював, що усе це — не для нього, а для двох зелених очей, що яскріли з-під ретельно пригладженого волосся. Отак Ізабель відкрила Еморі. Немов актриса, котра знає, яке враження справляє сплеск її природного, підвладного лише їй одній магнетизму на глядачів перших рядів, Ізабель зміряла поглядом свого візаві. Отже, у нього було золотисто-каштанове волосся (легке розчарування нагадало їй, що вона воліла би стрункого брюнета, як із реклами підв’язок)... Щодо решти — обличчя його вкривав ніжний рум’янець, профіль був, як у середньовічного лицаря. Увесь образ доповнював вишуканий костюм і шовкова гофрована манишка (які й досі так подобаються жінкам, але вже добряче набридли чоловікам).

Упродовж цих оглядин Еморі спокійно роззирався.

— Ви когось шукаєте? — запитала вона ніби мимохідь, невинно кліпаючи очима.

З-поміж метушні Саллі вже рушила до столика. Еморі протиснувся ближче до Ізабель і прошепотів:

— Знаєте, сьогодні я ваш кавалер за обідом. Нас уже попарували.

Ізабель аж подих перехопило — це було схоже на репліку кіногероя. І вона з досадою відчула, що вигідну роль забрали і віддали якомусь другорядному актору... Але вона не має права здавати своїх позицій ні на йоту! Між тим обідній стіл бринів сміхом. Поки всі розсідалися по місцях, Ізабель сиділа на чільному місці, і всі звернули на неї цікаві погляди. Вона насолоджувалася загальною увагою, навіть зашарілась, Фроґґі Паркера настільки зачарував цей рум’янець, що він забув підсунути Саллі стілець (що його дуже збентежило). Еморі сидів з другого боку — са-мовпевнений і гоноровитий, вдивляючись у неї, але із відвертим захопленням. Вони з Фроґґі заговорили майже одночасно:

— Я багато чув про вас відтоді, як ви ще носили кіски...

— Хіба ж не кумедно сьогодні вийшло...

Обидвоє осіклися. Ізабель трохи кокетливо глянула на Еморі. Із виразу її обличчя можна було здогадатись, що вона скаже, але вона вирішила уточнити:

— Як? Від кого?

— Від усіх — ще відтоді, як ви поїхали...

Вона зашарілась вдоволена. Праворуч від неї Фроґґі, що вже вибув із строю (але ще цього не усвідомив), щось пробелькотів.

— Я маю зізнатись, що пам’ятав про вас усі ці роки... — продовжував Еморі.

Вона злегка нахилилась до нього і втупилась у салат із селери перед нею. Фроґґі зітхнув — він знав Еморі, той просто створений для таких ситуацій. Він повернувся до Саллі і запитав, чи збирається вона вступати до коледжу наступного року. Натомість Еморі пішов у наступ.

— Мені на думку спало одне визначення, яке дуже вам пасує. (Це був його улюблений маневр: він зазвичай не мав якесь конкретне слово на думці.) Такий хід неодмінно викликав інтерес, зрештою, завжди можна було витрусити якийсь комплімент із підручних запасів.

— Он як? Що саме? — Обличчя Ізабель випромінювало цікавість.

Еморі похитав головою:

— Я ще недостатньо вас знаю.

— То, може, потім скажете? — Вона це вже прошепотіла.

Він нахилився ближче:

— Коли знайдемо час порозмовляти.

Ізабель усміхнулась:

— Вам хтось казав, що у вас дуже виразні очі?

Еморі намагався зобразити їх ще виразнішими. Йому здалось (але він не був упевнений), ніби її нога щойно торкнулась його під столом. Але це могла бути й ніжка столу, важко було сказати. Одначе його це схвилювало, і він почав метикувати, чи вдасться захопити той маленький закуток нагорі.

Ізабель та Еморі не були безневинними, але й не були геть безсоромними. Більше того, в грі, яку вони затіяли, аматорський досвід мало що важив, ця гра мала б стати основною лінією для вивчення у прийдешні роки. Починали вони приблизно однаково: мали обидвоє привабливу зовнішність і збудливий темперамент, решта — то був результат популярних романів чи підслуханих у вбиральні уривків розмов старших за них. Коли їй було ледь трохи за дев’ять рочків, Ізабель вже навчилась кокетливо ходити, водночас її великі й променисті очі ще були квінтесенцією невинності.

Еморі мав значно менше ілюзій. Він чекав, поки ця маска спаде, але не заперечував її права цим бавитись. Вона, зі свого боку, не була надто вражена його навмисним витонченим скептицизмом. Вона жила у великому місті, що давало їй незначну перевагу у виборі. Але вона сприйняла його позу (це була одна із багатьох негласних домовленостей у такого роду справах). Він розумів, що користується особливою прихильністю лише завдяки попередній підготовці; він знав, що є просто найкращим варіантом в її полі уваги і що треба підсилювати свої позиції, поки він не втратив цієї переваги. Отже, вони продовжували цю заманливу гру, яка б нажахала її батьків.

Після вечері почались танці — як годиться. Себто хлопці наввипередки запрошували Ізабель, а потім сперечались по кутках: «Міг би дати мені ще хоч танець!», «Їй це теж не сподобалось, тож наступний танець — мій!» Але насправді для всіх хлопців відповідь була однакова: «Для мене велика приємність танцювати з вами, ви прекрасно танцюєте» — і всім однаково вона потискала руку.