Романи

Підрозділ 15 (друга частина)

Наступного дня ми вже обідали в «Бев Браун Дербі»[206], сонному ресторані, до якого благоволять перебірливі до їжі клієнти, які зазвичай виглядають так, буцімто їм нічого іншого не треба, як тільки прилягти. Хоча за ленчем, коли жіночки перші п’ять хвилин після того, як поїли, влаштовують спектакль, навіть тут спостерігається певне пожвавлення, та ми були доволі млява трійця. Якби не мій шкурний інтерес, тільки мене б тут і бачили. Марта Дод була справжня селючка, котра так ніколи навіть не второпала, що ж із нею таки сталося, та й виставляти їй було нічого, хіба що бліді тіні біля очей. Вона все ще вірила, що те життя, яке їй пощастило скуштувати, і було справжнім життям, а те, що відбувається з нею зараз — лише очікування, що затяглося довше, ніж хотілося.

— У мене в двадцять восьмому був прекрасний маєток, — розповідала вона нам. — Тридцять акрів землі, невеличке поле для гольфа, басейн. А який чудовий краєвид! А весною, уявіть, я так і потопала в ромашках по саму дупу.

А скінчила я тим, що запропонувала їй зайти до татка. Так я сама себе покарала за те, що мала «змішаний мотив»[207] і совістилася говорити в лоб. У Голлівуді не прийнято говорити манівцями, бо це збиває з пантелику. Всі все розуміють, та й клімат вимотує. А приховувати підкладку — то марно гаяти час.

Біля воріт на студію Роуз відкланялася, гидливо скривившись від моєї боязливості. Марта вже накрутила себе до певного градуса з приводу своєї кар’єри, що, втім, не дивно після семи років забуття, і, нехай і через силу, та була готова іти слідом за мною, я ж збиралася поговорити з батьком рішуче. Адже вони для таких, як Марта, на яких свого часу заробили купу грошей, потім ніколи і пальцем об палець не вдарили. Їм поступово дозволяли дійти до злиднів, даючи зрідка роботу в масовці. Як на мене, то було б більшим милосердям взагалі сплавити їх куди подалі з Голлівуду. А татко цього літа так мною пишався. Мені доводилося навіть осмикувати його від того, аби він не хвалився кожному стрічному, як з мене вдалося відшліфувати такий досконалий діамант. Не де-небудь, а в Бенінґтоні — ах, у якому аристократичному закладі! Марно я запевняла його, що там у нас контингент, як і деінде: дочки лакеїв та кухарок, котрі не без смаку приховують своє походження під модним шматтям, що його викидають в «Секс, П’ята авеню»[208]; та батько відчував себе невгамовним патріотом закладу — куди там тим випускницям!

— У тебе було все, — казав він бувало, сяючи від щастя. Це «все» включало майже два роки у Флоренції, де я спромоглася (здається, єдина у пансіоні) зберегти цноту, попри всі шанси на протилежне, і перший бал з виїздом у світ у Бостоні, штат Массачусетс. Я була справжньою квіточкою старої доброї «торговельно-гуртової» аристократії.

Тож я знала, що він неодмінно зробить щось для Марти Дод і, коли ми входили в правління, я була переповнена райдужними сподіваннями зробити щось і для ковбоя Джонні Свонсона, і для Евелін Брент[209], і для іншого, викинутого на сміття, засохлого цвіту Голлівуду. Татко був чарівною та співчутливою людиною, за винятком того випадку, коли я ненароком зустріла його в Нью-Йорку і відчула навіть щось зворушливе в тому, що він — мій батько. І як такий він ладен був зробити для мене все на світі.

У приймальні була лише Розмарі Шміл, яка «висіла» на телефоні Берді Пітерс. Рукою вона махнула мені, щоб я присіла і зачекала, та я була сповнена власних планів і, підбадьоривши Марту, щоб та не дуже лякалася, клацнула потайним тумблером під столом Розмарі і попрямувала до відчинених дверей.

— У вашого тата — нарада! — встигла вигукнути Розмарі. — Не зовсім нарада, та я повинна...

Та я вже була в дверях, звідки потрапила в передпокій, розчинила інші двері і наскочила на батька у розхристаній сорочці. З нього градом котився піт, і він намагався розчахнути вікно. День і справді був спекотний, та, безумовно, не настільки, тому я вирішила, чи він часом не захворів.

— Та ні. Зі мною все гаразд, — відповів він. — Чого тобі?

Тут я йому все й виклала. Ходячи кабінетом туди-сюди, я

виклала всю теорію про таких людей, як Марта Дод. Як вони можуть йому знадобитися, і як він може забезпечити їм постійну зайнятість. Він, здавалося, слухав мене з неабияким завзяттям, щохвилини кивав головою і навіть піддакував, я відчувала спорідненість душ, якої вже давно не відчувала. Не витримавши, я підійшла до нього і цмокнула в щоку. Тут-то я помітила, що його трясе як у лихоманці, а його сорочка промокла до рубця.

— Ти захворів, — мовила я. — Або в тебе великі негаразди.

— Та ні. У мене все гаразд.

— Тоді що?

— А, це через Монро, — відмахнувся він. — Теж мені Ісус з Вайн-стрит[210], чорт би його забрав. Він у мене в печінках сидить. Скоро до сивого волосся доведе.

— А що трапилося? — спитала я вже не так ніжно.

— Та-а, сидить собі, як той ієрей чи рабин, і тільки провіщає, наче з амвона, мовляв, це він буде робити, а це — не буде. Та я не в тому стані, щоб розпатякувати про це тут і зараз. Скаженієш тут з вами. От чому б тобі не піти...

— Я не залишу тебе в такому стані.

— Та йди вже, кажу тобі.

Про всяк випадок, я повела носом, та ні — спиртного він не приймав.

— Іди причешись. Бач, яке волосся розкуйовджене, — сказала я. — Я ж бо хотіла, щоб ти прийняв Марту Дод.

— Що, тут?! Від неї ж не спекаєшся.

— Тоді вийди до неї в приймальню. Тільки спершу умийся та поміняй сорочку.

З красномовним жестом, мовляв, він вмиває руки, татко пішов до туалетної кімнатки, суміжної з кабінетом. У кабінеті дійсно було спекотно, неначе вікна не відкривали вже кілька годин поспіль, і, мабуть, тому батькові було не по собі, вирішила я і розчахнула навстіж ще два вікна.

— А ти йди, йди, — пролунав батьків голос з-за зачинених дверей туалету. — Я зараз вийду.

— І будь з нею страшенно люб’язний, — мовила я. — І ніякої добродійності.