Романи

Підрозділ 15 (частина перша)

Це Сесилія, яка підхопить розповідь. Гадаю, що в цьому місці найцікавішим було б простежити за моїми власними кроками, оскільки це той випадок з мого життя, якого я соромлюся. А якщо люди чогось соромляться, то з цього може вийти чудова історія.

Коли я послала Вайлі Вайта до столу Марти Дод допитатися, хто ця дівчина, то його розвідини не досягли успіху, однак неждано-негадано ця зацікавленість переросла мало не в головну мету мого життя. Також я припускала — і цілком слушно — що й Марта Дод виявить до неї непересічний інтерес: аякже, сидіти пліч-о-пліч з дівчиною, від якої в захваті вінценосні особи і яка, того й дивись, стане домагатися місця в королівському колі нашої невеличкої феодальної системи — і навіть не знати її імені...

З Мартою ми були мало знайомі — лише віталися — і звернутися до неї напрямки, вочевидь, викликало б пересуди, тому я поїхала на студію і завернула до Роуз Мелоні.

З Роуз Мелоні я була на дружній нозі. Звикла на неї дивитися так, як дитина дивиться на утриманця сім’ї. Завжди знала, що вона сценаристка, та все ж я виросла із думкою, що сценаристи — це щось на кшталт секретарів, хіба що від сценаристів зазвичай відгонить коктейлями та вони частіше приходять на обід. І говорили поза очі про них так само, як і про секретарок, за винятком тих особин, котрі йменувалися драматургами й залітали зі Сходу. От із ними обходилися справді з повагою, якщо, само собою, вони не застрягали надовго, а якщо ж таки вони зловживали гостинністю, то тим самим тоді вони опускалися до решти: до розряду білих комірців.

Робоча кімната Роуз розміщалася в «старому корпусі письменників». Така галерея комірчин, що залишилися від доби німого кіно і все ще відлунюють мученицькими стогонами ізольованих писак-поденників та нероб, є чи не на кожній студії. Тоді саме переповідали кумедну пригоду з новим продюсером, котрого якось згараздило побувати у цій галереї келій, і після 'їхніх відвідин той занепокоєно телефонував у правління.

— Хто всі ці люди?

— Мають бути письменники.

— Я теж так думав. Але ж письменники мусять писати, а я хвилин десять простежив за ними, так от двоє і рядка не нашкрябали.

Роуз сиділа за друкарською машинкою, і вже збиралася зробити перерву на ленч. Критися від неї я не стала: сказала, що в мене є суперниця.

— Темна конячка, — поскаржилась я. — Навіть імені її не знаю.

— Гм-м, — сказала Роуз. — Ну, може, про це я щось і знаю. Щось таке мені хтось розповідав.

Цим «хтось», безсумнівно, був її племінник Нед Солінджер, кур’єр у Стара. Її гордість і надія. Свого часу вона відправила його до Нью-Йоркського університету[202], де він, навчаючись на бакалавра, грав за футбольну команду. А потім на першому ж році навчання на медичному факультеті[203], після того, як йому відмовила дівчина, він відтяв від жіночого трупа ту його частину, яку не прийнято освітлювати в пристойній пресі, і послав її тій дівчині. І не питайте мене, навіщо. Зневажений і долею, й людьми[204], він знову опинився на самому дні і все ще перебував там.

— Що ж вам відомо? — запитала я.

— А було це в ніч землетрусу. Вона впала в озеро, що тоді розлилося на знімальному майданчику, а він пірнув за нею в воду і врятував їй життя. А ще хтось розповідав, що вона буцімто стрибнула саме з його балкона і зламала собі руку...

— А хто вона така?

— Ну, це теж цікаво...

Цікаво, що саме тут у Роуз задзеленчав телефон, і я як на голках змушена була дожидатися, поки вона не закінчить тягучу розмову з Джо Рієнмундом. Той, судячи з усього, намагався по телефону з’ясувати, чого вона вартує як сценарист і чи писала вона коли-небудь сценарії взагалі. І це у неї, яка знана тим, що була на студії того самого дня, коли Гриффіт[205] вигадав крупний план!

Під час розмови вона тихо кректала, корчилася, наче в муках, строїла в слухавку міни, тримаючи її на колінах, так що голос з того боку лінії було заледве чути — й мимохідь встигала скоромовкою коментувати мені все, що рокотів Рієнмунд.

— Що він там робить — чи він так марнує час між діловими зустрічами?.. Та він вже по десять разів ставив мені кожне питання... Це все є в службовій записці, що я послала йому...

А в слухавку:

— Якщо це потрапить до Монро, то він від мене нічого не залишить. А я хочу довести справу до пуття!

Вона знову страдницьки примружила очі.

— А зараз він розподіляє ролі... Роздає дрібні ролі... Призначає Баді Ебсона... Господи, йому однозначно нема чим зайнятися... А тепер він віддає роль Гарі Девенпорту... переплутав його з Дональдом Криспом... Розкрив на колінах великий довідник акторів... я просто чую, як він шарудить сторінками... Сьогодні зранку він відчуває себе великим босом, другим Старом, а мені — Христа заради! — до ленча треба написати ще дві сцени.

Врешті-решт, Рієнмунд відчепився, а може, хтось відволік його з того кінця лінії. Офіціант зі студійного буфету приніс для

Роуз легкий ленч, а мені кока-колу — того літа я вирішила вдень не їсти. Перш ніж прийнятися за ленч, Роуз відстукала на машинці одне речення. Мене дуже бавив її творчий метод. Якось у мене на очах вона на пару з якимось молодим чоловіком вихопила історію з «Сетурді івнінг пост», змінила персонажів і все таке. Потім вони сіли до роботи: кожна репліка тепер звучала як відповідь на попередню, а разом виникало враження, ніби за кожною реплікою стоять люди просто з життя, які силкуються бути чи то кумедними, чи ніжними, чи хоробрими. Я завжди хотіла побачити ту стрічку на екрані, та якось вона пройшла повз мене.

Я ставилася до неї, як до старої та дешевої, але все ж таки улюбленої іграшки. Вона заробляла три тисячі на тиждень, і всі її чоловіки пиячили досхочу, а потім били її смертним боєм. Та сьогодні я прийшла не ляси точити, а сокиру на суперницю.

— Так от, як її ім’я? — не відчіплялася я.

— Авжеж, — замислилась Роуз. — Ім’я. Потім він ще не раз телефонував їй і якось обмовився Кейті Дулан, що кожного разу потрапляв не туди. Тож ім’я хоч і є, та не те.

— Гадаю, він таки її знайшов, — сказала я. — Добре, ви знаєте Марту Дод.

— От лиха вдача у бідолахи! — вигукнула вона з готовим театральним співчуттям.

— Чи не могли б ви запросити її завтра на ленч?

— Зараз вона не голодує. Є там один мексиканець...

Я пояснила, що доброчинність у мої наміри не входить. Роуз згодилася співпрацювати. І зателефонувала Марті Дод.