Романи

Підрозділ 14 (друга частина)

Назад рушили вздовж берега, і сонце припікало вже в спину. Коли від’їжджали, дім, здавалося, на прощання потеплів, неначе їх відвідини його зігріли, а колючий блискіт навкруги тепер, коли вони виявилися не припнуті до цього місця, наче люди на блискучій поверхні Місяця, став стерпним. Озирнувшись назад на завороті узбережжя, вони спостерегли, як за розмитим силуетом будови шаріє небо, а шпичак мису здався привабним острівцем, що обіцяє гарний час у майбутньому.

За Малібу[189] з його крикливо-яскравими хатинами та рибальськими баркасами вони знову в’їхали в зону міської цивілізації: купи авто на узбіччі і вервечки машин на шосе, пляжі, наче розтривожені людські муравлища, і тільки темні голови, що з бризками то тут, то там то потопають, то виринають на гладіні води.

Все частіше впадало у вічі різноманітне майно містян: покривала, підстилки, парасолі, жаровні, сумки з одягом — неначе невільники розклали на піску поруч себе свої кайдани. Це була б Старова стихія, забажай він її чи знай, як знайти морю застосування... і лише з мовчазної згоди цим іншим дозволялося мочити ноги та пальці у вільних прохолодних водоймах чоловічого світу.

Стар звернув з прибережної дороги в каньйон, став підніматися пригірком, і незабаром пляж з відпочивальниками залишився далеко позаду. Пригірок перейшов у передмістя, і вони зупинилися заправити авто.

— Повечеряймо разом, — стоячи біля машини, запропонував Стар не без хвилювання.

— Але ж на вас чекає робота.

— Ні-ні, я не планував сьогодні нічого такого. То ми могли б повечеряти разом?

Він бачив, що й вона сьогодні ввечері вільна — не збирається йти ані в гості, ані куди ще.

Тому Кетлін запропонувала компроміс.

— Не бажаєте перекусити чого-небудь у драґ-сторі через дорогу?

Він нерішуче подивився на неї.

— Невже ви дійсно цього хочете?

— А мені до смаку їсти в американських драґ-сторі. І кафе, і аптека разом, здається таким незвичним і незвичайним.

Вони сиділи на високих табуретах і їли томатний суп та гарячі сандвічі. Це спільне поїдання їжі ріднило їх більше, ніж все, що було дотепер, і вони обоє пронизливо відчували небезпечний смуток від самотності і розуміли, що це відчуває й інший. Вони обоє разом ковтали різноманітні повіви закладу — і гіркі, і солодкі, і квасні — й обоє разом спізнавали таємницю офіціантки, у якої тільки пасма волосся були фарбовані, а біля кореня — чорні, а коли все поїли, то разом споглядали натюрморт на спорожнілих тарілках: соломинка картоплі, скибка солоного огірочка та кісточка оливки.

Надворі вже сутеніло, тож, здавалося, їй не було особливого зиску посміхатися йому, коли вони сідали в машину.

— Вельми вам дякую, — ґречно сказала вона, — за чудову прогулянку!

Жила вона звідси зовсім неподалік. Вони відчули початок узвозу і почули, як на другій швидкості гучніше загурчав мотор, а це провіщало наближення кінця. В бунгало, що видиралися на пагорки, вже запалили світло. Стар і собі включив передні фари авто. І відчув, як у нього важко тягне під серцем.

— З’їздимо ще раз куди-небудь?

— Ні, — відповіла вона поквапливо, немовби увесь час на це чекала. — Я напишу вам листа. І перепрошую за свою утаємниченість, та це через те, що ви мені напрочуд симпатичні. Вам не слід себе так перевтомлювати роботою. І вам треба знову одружитися.

— Ну, не варто про це зараз! — вигукнув він протестуючи. — Сьогодні — тільки ви і я. Може, це для вас — невелика річ, та для мене це — вельми важливо. Приділіть мені трохи часу поговорити. Я не хотів би горнути все на одну купу.

Та якщо він не хоче зжужмити розмову, то розмова ця має бути в її домі, оскільки вони вже тут. Він повернув машину до її будинку, але вона захитала головою.

— Мені зараз треба йти. У мене й правда — зустріч. Хай я вам і не казала.

— Хоч це й не так. Та так тому й бути.

Він провів її до дверей і стояв, поки вона шукала в сумочці ключ, на тому ж самому місці, що й того вечора.

— Знайшли?

— Знайшла, — відповіла вона.

Пора було заходити... та їй кортіло наостанок ще раз вдивитися в його обличчя, через те вона нахилила трохи голову вліво, а потім — вправо, силкуючись вловити його риси в останньому світлі сутінків. Вона занадто відхилилася і занадто вже зволікала, тому вийшло само собою, що його рука торкнулася її плеча і притягнула її до себе в темноту власного горла. Вона заплющила очі, відчуваючи фаску ключа, міцно стиснутого в кулаку, видихнула «Ах!», а потім, коли він притис її до себе і підборіддям м’яко повернув її щоку, вона знову видихнула «Ах!». Обоє вони слабко всміхалися, а вона ще й хмурилася, коли в темряві останній дюйм відстані між ними зник.

Коли вони відпустили одне одного, вона знову похитала головою, та радше від здивування, ніж на знак відмови. Отже, дійшло ось до чого, і в цьому твоя власна провина, і вона переступила межу ще десь раніше, але коли ж саме була та хвилина? Ось до чого дійшло, і з цього часу з кожною миттю гніт розставання, відречення буде все важчим і все неможливішим. Він тріумфував, вона ж дратувалася, проте на нього не покладала вини, але й бути учасницею його торжества вона не буде, бо це — поразка. До певної міри — поразка. А потім у неї майнула думка, що коли вона відразу припинить терпіти цю свою поразку, перерве розмову, піде в дім, то це все одно не стане перемогою. Тоді це просто нічого.

— Я цього не хотіла, — сказала вона. — Зовсім не хотіла.

— Можна я ввійду?

— Е, ні, ні!

— Тоді сідаймо в машину — і гайда звідси куди-небудь.

З полегшенням вона ухопилася за точне формулювання думки — геть звідси і негайно! — що було до певної міри звитягою чи такою здавалося, наче втеча з місця злочину. І от вони в машині, і спускаються з пригірка, і прохолодний вітерець обдуває лице — і вона помалу опам’яталася, зібрала думки докупи. Все тепер було ясно, як біле й чорне, як ніч і день.

— Їдьмо до вашого дому на березі.

— Назад?

— Так, назад. І дорогою помовчимо. Я просто хочу прокататися.