Романи

Він слухав, зважував, але не судив. Для нього під рожево-блакитною шляпкою нічого не змінилося. Років їй було двадцять п’ять, чи близько того. І було б то марною тратою молодих літ, якби вона не кохала, і її не кохали.

— Ми були занадто близькі, — сказала вона. — Певно, нам слід було завести дітей — діти стали б між нами. Та хіба можна мати дітей, коли в домі немає даху.

Що ж, тепер він дещо про неї знає. Не те, що вчора, коли щось в голові безперестанку торочило, буцімто на нараді сценаристів: «Про нашу дівчину ми нічого не знаємо. Багато знати нам і не треба, та дещо ми все ж маємо знати». Тепер дещо, хай і непевно, з її життя йому відомо, щось куди реальніше, ніж голова Шиви у місячному сяйві.

Вони під’їхали до ресторану, що прикро вразив численними автомобілями недільних відпочивальників. Коли вийшли з машини, вчений морський лев, признавши Стара, приязно загарчав. Чоловік, якому він належав, сказав, що ця вухата тварюка нізащо не поїде на задньому сидінні його авто, а обов’язково через спинку перевалиться на переднє. Було помітно, що цей чолов’яга втрапив до ластоногого у рабство, хоча сам ще цього не визнає.

— Хотіла б подивитися дім, що ви будуєте, — сказала Кет-лін. — А от чаю — не хочу. Чай — це минуле.

Замість чаю Кетлін випила кока-коли, і вони проїхали миль десять проти сонця, такого сліпучо-яскравого, що він з бардачка дістав дві пари сонцезахисних окулярів. А ще через п’ять миль вони повернули до невеликого обривистого миска й під’їхали до каркасу Старового дому.

Зустрічний вітер з боку сонця жбурляв хвилі об скелі, обдаючи 'їх і машину бризками. Бетономішалки, нетесані жовті колоди, купа буту зяяли розверзнутою раною, псуючи вид на море та чекаючи на закінчення вихідного дня. Вони пройшли повз фасад, обернений до моря, там, де стирчали великі кам’яні брили, до майбутньої тераси.

Вона обвела поглядом бліді пагорби позаду будинку і злегка зморщила носа від убогого блиску, і Стар це помітив.

— Марна річ шукати те, чого тут немає, — сказав він бадьоро. — Уявіть, що ви стоїте на одній з куль, з картою на ній... Я в дитинстві завжди мріяв про такий глобус.

— Я розумію, — сказала вона, помовчавши якусь хвилину. — Стоїш собі і відчуваєш, як земля обертається, так?

Він кивнув.

— Точно. Бо інакше це всього лише manana[185] — очікування на чудове завтра чи з моря погоди.

Вони увійшли в будинок під риштованням. Одна кімната, що мала стати головною залою, була вже завершена, включно з вбудованими книжковими шафами, карнизами для портьєр, заглибленням для кінопроекційного апарата. Вела вона на веранду, де, на свій подив, Кетлін побачила розставлені м’які стільці та столик для пінг-понгу. А на свіжопостеленому дерні за верандою стояв ще один такий.

— Минулої неділі я тут влаштовував обід на пробу, — зізнався він. — Завезли трохи бутафорії — траву, меблі. Хотів відчути, як воно тут.

Несподівано вона пирснула.

— А трава ця не бутафорська?

— Е-е, ні! Це — трава як трава.

За смугою завчасного газону глибочів котлован під плавальний басейн, на гребенях якого хазяйнувала зграя чайок, та, побачивши 'їх, чайки злякано відлетіли на безпечну відстань.

— І ви маєте намір жити тут сам-один? — запитала вона його. — Навіть дівчат не станете запрошувати потанцювати?

— Мабуть, ні. Колись, звісно, я будував плани, та то було колись. Гадав, тут буде гарне місце, щоб сценарії читати. А мій справжній дім — кіностудія.

— От-от, саме це я чула про американських підприємців: справжній дім у них — робота!

Він вловив у її голосі дрібку напруженого тону.

— Робиш те, для чого народився, — сказав він тихо. — Десь раз на місяць хто-небудь та й береться мене перевиховувати, страхаючи самотньою безродинною старістю, коли я одряхлію і не зможу більше ходити на роботу. Та все це не так уже й просто.

Схоплювався свіжий вітер. Пора було їхати; він дістав з кишені ключі від машини і машинально побрязкував ними в руці. Раптом десь на осонні пролунало ясне «Агов!» телефону. Телефон дзеленчав явно не в домі, і вони носилися туди-сюди двором, неначе діти, які грають в «Гаряче-холодно», аж поки під кінець кільце пошуку не звузилося до сарайчика з інструментами побіля тенісного корту. Телефон, озвірілий, що слухавку так довго не беруть, просто вже задихаючись, підозріливо гавкав на них зі стіни.

— Що за чортівня? — Стар м’явся, чи варто її брати. — Краще, може, хай собі й далі дзеленькає.

— Я б узяла. Бо мало хто це може бути.

— Це... або помилилися номером, або набирають навмання з похмілля.

І він зняв слухавку.

— Алло? Звідки міжміський? Так, Стар біля апарата.

Його манера помітно поінакшала. Вона стала свідком того, що мало хто бачив хоч раз за десяток років, — Стар був вражений. І хоча він із ввічливості нерідко вдавав подив чи захоплення, та щоб отак щиро вразитися... І від цього він миттєво став трохи молодшим.

— Це — президент, — сказав він придушеним голосом.

— Вашої компанії?

— Ні, Сполучених Штатів Америки.

Заради неї він намагався виглядати буденно, та голос виказував хвилювання.

— Гаразд, я почекаю, — сказав він у слухавку, а тоді додав, звертаючись до Кетлін: — Я вже мав нагоду говорити з ним раніше.

Вона спостерігала. Він їй посміхнувся та підморгнув на знак того, що, хоча цій телефонній розмові він має приділяти всю свою увагу, про неї він не забув.

— Алло, — сказав він за мить. Прислухався. Потім сказав «Алло!» ще раз. Насупив брови.

— Прошу, говоріть голосніше, — мовив увічливо, а потім: — Хто? Це що іще таке?

Вона побачила, що на його обличчі з’явився вираз огиди.

— Я не хочу з ним говорити, — процідив він. — Ні!

Повернувся до Кетлін.

— Хочете вірте, хочете ні, та біля апарата — орангутанг.

Він чекав, поки йому щось докладно пояснювали, а потому

повторив:

— Я не хочу говорити з ним, Лу! Не маю сказати щось таке, що зацікавить орангутанга.

Кивком голови він покликав Кетлін і, коли вона підійшла до телефону, тримав слухавку таким чином, щоб і вона чула важке сопіння і хрипливе бурчання. Відтак почувся голос:

— Це — не імітація, Монро. Він може говорити, і він — точна копія президента Мак-Кінлі[186]. Тут поруч зі мною містер Горейс Вікершем з фотографією Мак-Кінлі в руці...

Стар терпляче слухав.