Страница 73 из 151
— Краще б ви залишили це мені, — прохрипів дворецький.
Він простягнув руку до хутра, але Ітан Кеннікотт м’яко відвів її вбік.
— Де місіс Тенбрук? — спитала Ґвен.
— Її нема вдома. Мені не дозволено повідомляти будь-що незнайомим людям.
Ґвен задумалася. За дві з половиною хвилини місіс Таллівер і її підопічні дивитимуться на завісу, що піднімається перед першим актом спектаклю «О, містере Небо». За хвилину вона прийняла рішення.
— Ми будемо сидіти ось тут, у таксі, аж поки місіс Тенбрук повернеться додому. Однак їй доведеться заплатити за таксі.
Коли Ґвен та Ітан спускалися сходами, за плечима дворецького несподівано почався шарварок. Здавалося, весь хол переповнився хлопчаками. Один із них вистромив голову понад стариганове плече й гукнув із виразним англійським акцентом:
— Гей ви! Що маєте на продаж?
Ґвен обернулася.
— Ви живете тут? — спитала вона.
— Більшу частину часу. Послухайте, це у вас пелерина, що загубила Алішія Райтіна?
— Ця річ належить місіс Педдлар Тенбрук, — відказала Ґвен.
— Так і є, але вона позичила цю річ Алішії Райтіні, оперній співачці. Минулого вечора моя мати приймала в себе більшість артистів театру «Метрополітен-опера». Оця співачка гадала, що в неї тонзиліт, — не в моєї матері, а в самої Райтіни. Отож і залишила пелерину в таксі.
На сходах біля нього з’явилися ще три хлопці.
— Де місіс Тенбрук? — спитала Ґвен.
— Правду кажучи, вона на кораблі.
— Ага.
— Але корабель ще не відчалив. У місіс Тенбрук повелося сходити на борт за чотири години наперед, щоб призвичаїтися до погойдування. Ми якраз ідемо відпровадити її.
— Я хотіла б особисто вручити їй пелерину, — сказала Ґвен.
— То й добре. Судно «Дачія»[141], тридцять перший причал, Норт-Ривер. Чи можна підвезти вас туди?
— Дякую, я на таксі.
Інші три хлопці — віком від шістнадцяти до сімнадцяти літ — злагоджено затанцювали на сходах. Американський танець вони виконували з дивним, геть безглуздим англійським запалом.
— Це три схиблені виконавці румби[142], вихованці Ітона[143], — пояснив Педдлар Тенбрук. — Я привіз їх на весняні канікули.
Танцюючи, вони вклонилися. Ґвен засміялася.
— А ви танцюєте румбу? — спитав Тенбрук.
— Бувало колись, — поблажливо відповіла вона.
Три танцюристи виглядали трохи ображеними. Ґвен рушила вниз сходами.
— Передайте матері, що ми незабаром там будемо, — сказав Тенбрук.
Коли Ітан Кеннікотт від’їхав від замку, Ґвен зауважила:
— Привабливі хлопці. Але мені цікаво, чому вони вважають, що танцюють по-сучасному.
Всю дорогу до пристані Ітан мовчав. Нічого не сказав навіть тоді, коли їх затримала довга лінія вантажівок із полуницями; і Ґвен роздумувала над тим, чи не заздрить він цим іншим хлопцям, які взагалі нічим не переймаються.
І ось усе з’ясувалося. Припаркувавши машину й рушивши з Ґвен до причалу, Ітан зненацька зупинився.
— Це дурість, — озвався він неприродно напруженим голосом.
— Що саме?
— Повернути це хутро. Не треба було його залишати. — Юнак говорив усе швидше, неначе не хотів чути власних слів. — У неї десятки таких хутр, а до того ж воно, либонь, застраховане. Ця річ повинна належати тому, хто її знайшов. Так само, як ота перлина, що ваш батько знайшов у ресторані.
— О ні! Не повинна! — вигукнула Ґвен. — Батько ж заплатив за устриці.
— Ми могли б дістати тисячі доларів за цю пелерину. Я міг би дізнатися, куди її…
Шокована дівчина обірвала його.
— Мені таке й на думку не може спасти, коли ми точно знаємо, чия ця пелерина.
— Ніхто не знає, що вона у вас, крім тих хлопців. Ви живете не в Нью-Йорку, і вони не знають вашого імені…
— Припиніть! — крикнула Ґвен. — Я ніколи в житті не чула такого жахіття. Ви знаєте, що не зробите цього. Ходімо, і то вже. Дамо собі раду в цій справі.
Взявши Ітана за руку, вона потягла його до транспортера, що подавав багаж до причалу. Ґвен гепнулася на рухому стрічку, гадаючи, що й Ітан сяде поруч із нею, але в останню мить він вирвався. І стояв, із пелериною через руку, дивлячись, як повільно відносить стрічка цю дівчину, оточену сумками й гольфовими ключками.
— Гей, що ви там виробляєте?! — гукнув їй вартовий. — Це ж для багажу призначено!
Але його заглушив пристрасний голос Ґвен.
— Ідіть-но сюди з цією пелериною!
Повільно похитавши головою, Ітан гукнув у відповідь:
— Це ви ходіть сюди! Я б хотів спершу поговорити з вами.
Ззаду обізвався голос із англійським акцентом:
— Що це за гармидер?
Збентежившись, Ітан обернувся — й опинився віч-на-віч із Педдларом Тенбруком та його трьома приятелями.
— Юна леді поїхала транспортером, — пояснив він, зашарівшись.
— Отак і поїхала. Тоді й ми за нею.
Троє юних англійців справді скочили на стрічку й рухались у кільватері дівчини вперед, до очевидно розлюченого вартівника.
— Нам краще зійти сходами, — сказав Педдлар, кинувши цікавим оком на Ітана. Коли вони приєдналися до решти гурту, Ґвен нічого не сказала, тільки відвертала очі від Ітана Кеннікотта.
Троє англійців дієво примножили сум’яття на причалі.
На мить кипуча діяльність навколо майданчика трапа — квапливі стюарди, торохтливі залізні колеса сотні вантажних візків, прудкий запах гавані — начисто вимела прикрий випадок із пам’яті Ґвен. На кораблі вона разом із гуртом ішла багатьма коридорами, вздовж яких стояли стюардеси з ввічливо складеними руками. Передував їм величезний букет — обрамлений нічним жасмином букет із рідкісних ірисів, дельфініумів, геліотропів та сокирок, з ліліями святого Йосифа[144], тільки що доправленими з Нового Орлеана. Ґвен ішла його духмяним шляхом. Коли згущений аромат заклубочився під дверима, стюард, який вів гурт, сказав:
— Ось салон місіс Тенбрук.
Білява жінка-квітка, шикарна за найвибагливішими вимогами Ґвен, звелася, щоб привітати гостей, і один із англійських хлопців сказав:
— Ви не зможете позбутися схиблених виконавців румби, місіс Тенбрук, хай навіть попливете до Вест-Індії.
Ці слова глибоко схвилювали Ґвен; то була подорож яскравих каталогів — тропічних місяців у небі, миготливих басейнів і ніжної музики на зачарованих пляжах.