Страница 74 из 151
— О, то вона знайшлася! — вигукнула місіс Тенбрук, побачивши пелерину. Вона взяла цю коштовну річ і спрагло приглядалася. — Скажіть мені, де її знайшли.
— Мабуть, це малоцікава історія, — відповіла Ґвен. — Це сталося на Двісті шістнадцятій стрит.
— А як туди потрапила ця пелерина? Я позичила її співачці — мадам Райтіні, а та, звісно, мешкає в зовсім іншому місці.
— Її знайдено в автомобілі ось цього водія, — додала Ґвен. — Ми обоє знайшли.
— Тоді сядьте й розкажіть докладно. Мені відлягло від душі, бо дуже вже мила ця пелеринка.
Ґвен зразу ж стала розповідати, як її занесло на Двісті шістнадцяту стрит. Коли розповідь закінчилася, місіс Тенбрук сказала:
— І ось ви пропустили спектакль — яка шкода! — Вона розгублено глянула на Ґвен, не дуже-то знаючи, як повести мову далі. — Я помістила оголошення про винагороду в пополудневій газеті…
— Правда, згубу знайшов також цей водій — нарівні зі мною, — швидко перебила Ґвен.
Усі дивилися на Ітана Кеннікотта та Педдлара Тенбрука.
— Все це дуже добре, але я хотів би дізнатися, що він мав на меті, стоячи з пелериною на причалі й кажучи, що не віддасть її.
Ітан спаленів.
— Я цього не сказав.
— Ви сказали щось подібне. Мамо, пропажу знайшла ця дівчина, а таксист не мав із цим нічого спільного.
— Я й не стверджував, що маю щось спільне, — відповів Ітан.
— То як тоді бути? — спитала місіс Тенбрук. — Хто ж знайшов пропажу?
Вона обірвала саму себе, коли теленькнув дзвоник і відчинилися двері, впускаючи бридкий бриз із іншого світу. На порозі стояв архетип усіх легендарних таксистів, брудний, зловісний і грубий, як свиняча шкура.
— Хто тут загубив пелерину? — спитав він твердим голосом.
— Що це означає, стюарде? — різко запитала місіс Тенбрук.
— Мадам, цей чоловік запевняє, що пелерину знайшов саме він.
— Не те що знайшов, — виправив його містер Майклсон. — Я керував машиною, коли в ній залишили цю пелерину, а потім передав машину ось цьому йолопові… — Він кивнув на Ітана. — Він знайшов загублену річ і нічого не сказав мені про це. Я запідозрив щось не те, коли сьогодні він прийшов до гаража. Ну, а стариган, що у вас служить, підказав мені, що й до чого.
Місіс Тенбрук нетерпляче водила очима від одного таксиста до другого.
— Мені належить частина цієї винагороди, — заявив Майклсон. — Минулої ночі я порозвозив усю компанію, а тоді пішов на вокзал Ґранд-сентрал і поспав три години. Я не чіпав машини, а це ж усе одно, що подбав про пелерину.
— Але ви не знали, що в машині була пелерина.
— Не зовсім так. Сьогодні вранці цей хлопець прийшов і поїхав машиною, перш ніж я встиг заглянути в неї. Я працюю в цій компанії дев’ять років, а в нього нині перший робочий день. Отож знаходить він цю річ і нічого мені не каже. А я з жінкою…
— Мені цього досить, — перебила місіс Тенбрук. — Очевидно, що пелерину знайшла юна леді, й жоден із вас двох аж ніяк не може претендувати на якусь винагороду.
— Яка ще юна леді? — спитав містер Майклсон. — Ага, ось ця.
— Якщо ви заглянули в пополудневу газету, — вела далі місіс Тенбрук, — то, мабуть, зауважили, що я не назвала якоїсь певної суми. Тож назву її — по три долари кожному. Це відшкодування за втрачений час.
Відкривши гаманець, вона зняла ґумовий шнурочок із пачки асигнацій.
— Три долари за шиншилову пелерину! Ну, якщо це не…
— Притримайте язика, — перебив Педдлар Тенбрук.
— Мушу ще подякувати цьому хлопцеві за це, — сказав Майклсон. — Ані словом не обмовився, підлий шмаркач.
Він раптово ступив до Ітана Кеннікотта й лівою завдав йому нищівного удару в щелепу. Збитий з ніг, юнак перелетів через низький кофер і лунко вдарився об стіну.
— Прибережи собі той дріб’язок, леді, — буркнув забіяка й вийшов із кімнати.
— Еге, це йому так не минеться! — вигукнув Педдлар Тенбрук і кинувся навздогін за містером Майклсоном.
— Облиш! — наказала його мати. — Я не витримую таких сцен.
Один із англійців допоміг Ітанові звестися на ноги. Похитуючись, той сперся на стіну й затулив рукою очі.
Понишпоривши в гаманці, місіс Тенбрук знайшла банкноту.
— Дайте йому десять доларів і скажіть, щоб теж пішов собі.
Втупившись у банкноту, Ітан похитав головою.
— Дрібниці, — сказав він.
— Покладіть це йому в кишеню, — наполягала вона, — і спровадьте його.
— Хтось мав би допомогти йому вийти, — з болем мовила Ґвен. — Він травмований.
— Я це зроблю, — зголосився англієць і попросив приятеля, щоб той підсобив.
Збентежена й приголомшена, Ґвен рушила за ними. Її зупинила місіс Тенбрук.
— Почекайте хвилинку, поки я віддихаюся. Хочу поговорити з вами.
— Цей чолов’яга не мав права ось так ударити його, — сказала Ґвен.
— Жахливий випадок. Ніколи не зв’язуйтеся з такими людьми, — відповіла місіс Тенбрук і звернулася до сина: — Педдларе, замов склянку хересу для мене й чашку чаю для цієї юної леді.
— Ні, дякую, мені треба йти, — сказала Ґвен. — Мушу подзвонити своїй наставниці в готелі.
— Ви можете подзвонити з корабля. Педдларе, піди з нею й знайди телефон.
Ґвен сподівалася, що її дівчата пішли на виставу, як передбачалося. Але цілком можливо, що місіс Таллівер досі в готелі, бо непокоїться пропажею своєї підопічної. За кілька хвилин дівчина здивувалася, почувши голос Діззі у слухавці.
— Чому ти не на спектаклі? — спитала Ґвен.
— Я запізнилася. Місіс Таллівер залишила два квитки для нас і записку. Уже йду.
— Скажи їй, що зі мною все гаразд.
— Де ти?
— На кораблі, що йде до Вест-Індії, — двозначно відповіла Ґвен.
— Що? — вигукнула Діззі. — Ти знайшла справжню перлину?
— Маю на увазі, що йде корабель, але без мене. Хотілося б, щоб він відчалив, а я випадково залишилася на борту. Чому ти запізнилася?
— Мене замкнули в пташиному будиночку.
— У чому?
— Я пішла до зоопарку, а доглядач вийшов на обід. Ідіотський випадок. Ніколи вже не захочеться мені дивитися на птаха.
Коли Ґвен повернулася до місіс Тенбрук, ця леді вже пройнялася ідеєю.