Страница 72 из 151
III
Випускаючи дорогоцінну річ з рук на підлогу автомобіля, Ґвен мугикала куплет із пісеньки «Цяця»[137], щоб не було чути шарудіння. До голови їй прийшли дві думки. Цілком можливо, що цей милий юнак — шахрай, який забув, що залишив пелерину в машині. Адже сказав, що це його перша поїздка в таксі.
…а по-друге, це хутро може виявитися підробкою.
Ґвен вмостилася в кутку, підштовхуючи ногами пелерину, щоб її не було видно, і вслýхалася в голос водія.
— Мабуть, я розбазікався, але за останній тиждень мені не було з ким говорити, крім як із одним крутим хлопцем, що навчає нових водіїв. Подивіться на мене — завершений продукт.
— Ви щось сказали про коледж.
— Та я заткнуся.
Водія прикро вразило. Навіть ззаду можна було розпізнати, що його юне обличчя перекосилося.
— Я тільки сказав, що хотів вступити до коледжу Вільямса[138]. Мій учитель вважав, що мені це вдасться, отож я відбув три тестування Ради коледжів. Але, хай йому біс, дуже вже багато хлопців намагаються туди пробитися. Я подумав: якщо є змога щось зробити, то можна спробувати.
— Вільямса, — промимрила Ґвен.
— Так, це один із найкращих коледжів.
Він виклично крутнув головою.
— Мій учитель ходив туди.
— Зупиніться тут, — раптом сказала Ґвен.
— Де? Чому?
— Ось тут. Перед цією церквою.
Різко загальмувавши, таксист повів далі.
— Коледж Вільямса…
— Я знаю, що це за коледж, — перебила Ґвен, знетерпеливившись від своєї таємниці. — Знаю кількох дівчат, що їхні брати там навчаються. Але подивіться на цю штуку.
— Яку штуку?
Гвен труснула пелериною перед ним.
— Ось цю!
Водій вийшов і стояв біля машини, спантеличено видивляючись, як Ґвен крутить у руках розкішну річ.
— Це хутро, — сказав він нарешті.
— Хутро? Гадаю, що це шиншила. Спершу я не знала, чи сказати вам про неї. Побоювалася, що ви гангстер. Але, почувши, що ви навчаєтеся в коледжі Вільямса, я вирішила таки сказати.
— Я не сказав, що навчаюся. Сказав, що хочу вступити…
— Ну, а ця штука? Що ви думаєте про неї?
— Це не єнотова шкура, — оцінив водій.
— Я хотіла спитати, що вона тут робить. Гадаєте, хтось її підкинув?
Юнак поміркував.
— Я не дивився, що там ззаду. Я перейняв авто від такого собі Майклсона. Він сказав, що мав порожняка в «Ґранд сентралі» від третьої години…
— Ой, припиніть цю мову про порожняки.
— Я пояснив вам…
— Мені треба повернутися до свого готелю, і ми мусимо щось зробити з цією річчю.
— Не нервуйтеся! — сказав він.
— Що?!
— Я хотів сказати, що не варто знімати галас через дрібниці. Думаєте, що це справді цінне хутро?
Струснувши пелерину проти сонця, водій придивився до неї.
— Мабуть, так воно і є. Напевно, хтось залишив її в таксі вчора ввечері. Треба занести цю штуку до контори й дізнатися, чи не питав хто про неї. Може, й винагорода буде.
Водій кинув хутро. Воно знову згорнулося в не варту пошани купку на дні автомобіля.
— То їдьмо, — сказала Ґвен. — Правду кажучи, мушу повернутися до готелю. Досі там уже, напевно, обідають і гадають, що мене вбито.
— Довезти вас до готелю? Зараз гляну, це…
Юнак почав мацати по кишенях, шукаючи червону книжечку.
— Ні, до вашого гаража.
— Я поїду до головного гаража. Диспетчер на Сто десятій стрит — дуже неприємний тип.
— Як вас звати? — спитала Ґвен, коли таксі рушило.
— Здається, Каллаган чи ще якось.
— Хіба ви не знаєте свого імені?
— Моє ім’я… Мене звуть Ітан Аллен Кеннікотт[139]. Подивіться, це написано на моїй картці з фотографією.
Їдучи містом, вони розмовляли. Ітанові був властивий якийсь гіркий подив. Здавалося, життя так недбало кидало ним, що він вважав за краще стояти осторонь і питати: «Що далі?» Його родині жилося комфортно в маленькому містечку донедавна, до двох років тому. У відповідь на таке довір’я Ґвен сказала, що її батько вже не може дозволити собі те, що дозволяв колись, і розповіла про розчарування з чорною перлиною. Зрештою дівчина усвідомила, що її труднощі дріб’язкові порівняно з Ітановими.
— Дівчатам доводиться чекати змін, — ні з того ні з сього вихопився він. — Чоловікам доводиться самим іти на зміни. Так казав мій учитель.
— Дівчата теж самі йдуть на зміни, — відказала Ґвен.
— Так-таки йдуть, — підсміхнувся він. — Знайдіть-но дівчину, яка робить те, чого їй не загадували.
— Це далеко не так, — заперечила Ґвен, лояльна до своєї статі. — Дуже багато чого дівчата починають самотужки.
— Коли хтось за ними стоїть.
— Ні, зі своєї волі.
— Авжеж, вони знаходять хутро… Якщо це можна вважати почином.
Ґвен презирливо утрималася від суперечки. Доїхавши до гаража на Сорок шостій стрит, Ітан припаркував авто назовні й зайшов усередину. За п’ять хвилин він оголосив:
— Аякже, про це хутро питали. Як гадаєте, кому воно належить?
— Кому?
— Місіс Педдлар Тенбрук.
— Ого!
— Воно, либонь, коштує цілий маєток. Колись я почув від диспетчера, що родина Тенбруків володіє землею[140], на якій стоїть цей гараж. — Ітан насупився. — У цю справу замішаний також Майклсон.
— Хто він, цей Майклсон?
— Таксист, що минулого вечора їздив цією машиною. У повідомленні вказано, де саме загублено цю шкуру. Отож Майклсон і припустив, що він сам міг возити компанію, яка загубила таку цінну річ. Він запитав мене, чи не знайшов я її. Я відповів, що не знайшов.
— Чому ви не сказали правди?
— Це ж ви знайшли хутро, хіба ні? Зрештою, це крутий хлопець, такий може наробити лиха. Він може претендувати на винагороду.
— І не він, звичайно ж, знайшов згубу, — зауважила Ґвен. — Але я не хочу жодної винагороди.
Та коли Ітан зайшов до аптеки, щоб дізнатися адресу місіс Тенбрук, Ґвен відчула, що не матиме нічогісінько проти винагороди.
— Якщо ми й одержимо якісь гроші, то в усякому разі половина буде ваша, — сказала вона Ітанові. — Можливо, це допоможе вам вступити до коледжу Вільямса.
А за десять хвилин вони, вражені, чекали біля брами замку на П’ятій авеню. Між великими білими колонами прослизнув старезний дворецький і, вислухавши розповідь Ґвен про знахідку, відповів тремтливим голосом:
— Можете залишити пелерину в мене.
— Ні, я хочу побачитися з місіс Тенбрук.