Страница 71 из 151
Ґвен назвала свій готель. Таксист вийняв червону книжечку, зовсім нову, й погортав її.
— Медісон і П’ятдесят п’ята стрит, — оголосив він.
— Я могла б вам це сказати, — відповіла Ґвен.
— Еге ж… Гадаю, що змогли б. Я ще не дуже знайомий з містом. Вибачайте, що я такий тупий.
Він говорив доволі приємно.
— То ви живете не в Нью-Йорку? — поцікавилася Ґвен.
— У Нью-Йорку, але я з Вермонту. Як її, оту вулицю? Медісон і…
— Медісон і П’ятдесят п’ята.
Водій запустив двигун і зразу ж заглушив.
— Вибачайте, буде коротка затримка, — сказав він, озирнувшись. — Через порожняк.
— Щось не те з машиною?
— Та ні, з машиною все гаразд. Таксисти називають це порожняком. Трапиться таке тобі — мусиш зателефонувати в контору й сказати, що вже виїжджаєш.
З цими словами водій вибрався з машини й зайшов до закусочної, звідки було чути його нерозбірливу телефонну розмову з кимось.
— А ви часом не з тої компанії? — спитав він, повернувшись.
— З якої компанії?
— Тої, що викликала телефоном таксі, а тоді поїхала в метро. Ось чому в мене порожняк.
Їхні очі зустрілися й глибоко задивилися одні в одних. Ґвен першою зміркувала, що й до чого.
— Я й досі не втямлю, що воно таке, — заперечила вона. — Але як я могла викликати таксі, поїхати в метро й досі сидіти тут?
— Ваша правда, — згодився водій. — Розумієте, порожняк — це…
— Вже знаю. Це коли почуваєшся спустошеним після спиртного чи наркотиків.
— Ні, тоді буває сушняк, — виправив він. — Порожняк…
— Мабуть, нам пора їхати, — манірно підказала Ґвен.
— Так-так, пора.
Водій слухняно забрався на своє сидіння. Та коли авто рушило, не втримався, щоб не озирнутися ще раз.
— Я мав би ще щиро признатися вам: сьогодні я вперше керую таксі. Ой, не лякайтеся, — докинув він, помітивши її занепокоєння. — Я сказав не «машиною», а «таксі». Просто так сталося, що нині мій перший робочий день. Колись та й треба почати.
— Скільки вам років? — спитала й далі стривожена Ґвен.
— Сімнадцять… тобто вісімнадцять… — Він швидко кинув оком на Ґвен, ухилившись від молоковоза. — Мені шістнадцять років, якщо хочете знати. Маю водійські права, але компанія наймає тільки тих, кому за вісімнадцять. Щоби влаштуватися на роботу, я сказав, що мені вже минуло вісімнадцять років.
За кілька миль вони добралися до перших віддалених багатоквартирних будинків — спершу до окремішнього секстету із зелено-сірої цегли, тоді до двох загублених вулиць, доволі амбіційних, та тільки в місці, звідки треба було повести до майдану та фонтану, вони соромливо зслизли на поле, засипане будівельними відходами, буцімто забули, куди йти. В одному з незабудованих проміжків водій вихопився:
— Ви спитали мене, що таке порожняк. Ось він мені й дістався. Це коли ти доповідаєш, що їдеш кудись без пасажира, або коли тебе посилають туди, де може бути пасажир, і там доведеться чекати невідь-чого. Не знаю. Цілком можливо, що сьогодні вранці з мене, новака, покепкували й послали сюди. Я б не хотів марнувати час у свій перший день на роботі…
— Угу, — підтакнула Ґвен.
Вона не слухала. Кілька хвилин вдивлялася поперед себе й зосереджувалась, але не на ранковій мрії про нескінченні мандри.
— Здається мені, що вони хочуть зразу двох зайців убити, — вів далі молодий водій. — Хочуть…
Ґвен зненацька нахилилася, схопила рукою якусь річ і потягла собі на коліна. Спочатку їй здалося, що це халат. Та ні, не схоже на халат. Побачивши діамантову оздобу, пришпилену на плечі, й відчувши невимовну м’якість хутра, дівчина втямила, що тримає в руках шиншилову пелерину[136] ціною кілька тисяч доларів.