Страница 49 из 151
II
На вершині Чимні-Року — монолітної скелі, що випинається з-поміж гір, як носик чайника, близько двадцяти осіб можуть постояти й подивитися на десять округів і кільканадцять річок та долин. Цього ранку Атланта самотою дивилася вниз на лани зеленої пшениці та блакитного жита, на поля бавовнику, на червону глибоководну глину й неймовірно стрімкі потоки, увінчані білою піною. До полудня, поки гудів аероплан, безперестанку кружляючи навколо скелі, дівчина оглядала цей достаток сценічних пейзажів, а коли зголодніла, спустилася гвинтовими сходами[91] до ресторану й застала там на терасі Карлі Деланню та якусь дівчину.
— Гарно ви там виглядали, нагорі, — сказав він. — Трохи далека й дрібна, зате красива.
Атланта зітхнула. Натомилася.
— Роджер змусив мене тричі вибігати вгору цими сходами, — поскаржилася вона. — Мабуть, це була кара за те, що цієї ночі я засиділася допізна.
Деланню відрекомендував свою супутницю.
— Міс Ізабелла Панцер[92] хотіла зустрітися з вами. Вона врятувала мені життя, тож я не міг відмовити.
— Врятувала вам життя?
— Коли я хворів на коклюш. Міс Панцер — медсестра. Новоспечена, я став її першим пацієнтом.
— Другим, — виправила дівчина.
У неї дуже миле невдоволене обличчя, якщо ці два означення взагалі сумісні. Типово американське й доволі сумне, воно віддзеркалює вічну надію на те, щоб стати такою, як Атланта, дарма що нема таланту й несила підкорятися самодисципліні. А люди ж то стають сильними особистостями саме завдяки цим чеснотам. Атланта відповіла на кілька несмілих питань про Голлівуд.
— Ви знаєте про нього стільки ж, скільки й я, — підсумувала вона, — якщо читаєте журнали. Ото вам і все, що я знаю про кіно: хтось наказує мені залізти на скелю, і я залажу.
Утрьох вони зволікали із замовленням страв, поки ще не повернувся Роджер із посадкового поля в Ашвіллі.
— Моє самопочуття — це ваша провина, — мовила Атланта, докірливо глянувши на Деланню. — Я не спала до четвертої ранку.
— У роздумах про мене?
— У роздумах про мою маму в Каліфорнії. А зараз мені треба відвернути увагу від цієї теми.
— Що ж, я відверну, — пристав на те він. — Знаю одну пісню. Хочете її послухати?
Деланню увійшов усередину, і його голос зазвучав у супроводі кількох акордів.
— Припиніть! — застогнала Атланта.
— Гаразд, — згодився він. — А як вам ось ця…
— Годі, не співайте, — слізно попросила вона.
Монотонно гомонячи, туристи йшли з шосе до ресторану. Прийшов Роджер Кларк, і компанія з чотирьох осіб замовила обід на терасі.
— Я хочу почути, від чого ховається Деланню, — оголосила Атланта.
— Я теж, — докинув Роджер, відпочиваючи зі склянкою пива від ранішньої роботи.
— Отож приїхали ми сюди, а він нас і підчепив… — вела далі Атланта.
— Це ви мене підчепили. Я приїхав сюди, щоб зачаїтися…
— Ось про причину ми й хотіли б дізнатися, — нібито підбадьорливо сказав Роджер, але Атланта бачила, що він дивиться на Деланню доволі глузливо. — Невже за вами копи женуться?
— Моє минуле — це своєрідна гонитва.
— У нас у кіно немає минулого, — мовила Атланта, щоб згладити гострий кут розмови.
— Справді? Мабуть, чудово ось так жити. У мене цього минулого вистачить на трьох. Бачте, я пережиток часів економічного розквіту… Надто вже довго живу.
— Це вже предмет розкоші, — поблажливо зауважив Роджер.
— Саме так. Тоді більш нічого не потребуєш.
Під легким тоном мови Деланню крилася якась зневіра, і, відчувши це, Атланта вперше в житті замислилася над тим, як воно — почуватися зневіреним. Досі вона нічого не звідала, крім надій та їх сповнення. Відколи Атланті минуло чотирнадцять, до аптеки її батька в Беверлі-Гіллз стали учащати люди з Голлівуду, які обіцяли влаштувати доньці кінопробу. І нарешті один із них згадав свою обіцянку.
Зневірюєшся тоді, коли не маєш ні грошей, ні роботи.
Вийшовши з Деланню на готельну веранду після обіду, вже ввечері, Атланта раптом запитала:
— Що ви мали на увазі, сказавши, що живете надто вже довго?
Він засміявся був, але таки відповів на це серйозне запитання:
— Я вписувався в той час, коли люди прагли збудження й азарту, отож і сам старався задовольняти цю потребу.
— Що ви робили?
— Я витрачав безліч грошей — грав на тоталізаторі, пробував перелетіти Атлантику[95], силкувався випити все вино в Парижі й таке інше. Це було суще безглуздя, а тому воно й віддавна застаріло… Ні на що не придалося.
О десятій вечора на веранду вийшов Роджер і грубувато зауважив:
— Гадаю, тобі пора спати, Атланто. Ми працюємо від восьмої ранку.
— Уже йду.
Разом із Роджером Атланта рушила сходами нагору. Під дверима її кімнати він сказав:
— Ти нічого не знаєш про цього чолов’ягу. Хіба те, що в нього погана репутація.
— Дурниці! — нетерпляче відказала вона. — Розмовляти з ним — це все одно, що з подругою. Минулого вечора під час такої розмови я мало не заснула… Він нешкідливий.
— Такі баєчки я вже чув. Це класика.
Від сходів долинули кроки. На сходовому майданчику з’явився Карлі Деланню й спинився.
— Коли міс Даунз іде спати, вогні гаснуть, — поскаржився він.
— Минулої ночі Роджер злякався, що я втопилася, — відповіла Атланта.
І тут Роджер сказав щось зовсім йому не властиве.
— А мені таки спало на думку, що ти втопилася. Зрештою, ти ж була надворі з самогубцем Карлі.
На мить запала жахлива тиша. Раптом Карлі зробив блискавичний рух рукою, і Роджерова голова разом із усім тілом ударилась об стіну.
Ще одна мить. Оглушений Кларк тримався на ногах тільки тому, що сперся спиною й долонями на стіну. Проти нього стояв Деланню, посіпуючи стиснутими кулаками при боці.
Атланта пошепки крикнула:
— Припиніть! Припиніть!