Страница 48 из 151
— Гаразд, але щоб о восьмій ти з Праутом була на скелі… І не пробуй зійти на неї одним махом.
Атланта сиділа з Деланню на краєчку плоту, викинутого на берег. Заграва розсипалася на рожеві частинки складанок, що розпливалися на темному заході.
— Дивно, як швидко все розвивається в наші дні, — сказав Деланню. — Ось ми раптом сидимо удвох на березі озера…
«Ось один із тих швидких до діла хлопців», — подумала вона.
Але безпристрасний тон голосу Деланню обеззброїв дівчину, й вона уважніше придивилася до нього. Звичайний собі чоловік, ось тільки очі в нього великі й гарні. Ніс викривлено вбік так, що з одного боку на обличчі веселий вираз, а з другого — сардонічний. Тіло струнке, з довгими руками та великими кистями.
— …озера без історії, — вів своє Деланню. — Має ж бути хоч якась легенда про нього.
— Є така, — відповіла Атланта. — Щось про індіянську дівчину, яка втопилася через нещасливе кохання… — Глянувши на його обличчя, вона раптом обірвала сама себе й перевела мову на інше: — Але з мене нікудишня оповідачка. Здається, ви сказали, що були в лікарні?
— Так, в Ашвіллі. У мене був коклюш.
— Що?
— Ет, зі мною трапляються всякі дурниці.
Він змінив тему.
— Вас справді звати Атлантою?
— Справді. Я там народилася.
— Гарне ім’я. Нагадує мені про велику поему — «Атланта в Калідоні»[89].
Деланню урочисто продекламував:
Трохи згодом він заговорив про війну.
— Опинившись далеко від фронту, я нудьгував і не мав про що писати додому. І написав матері, що я врятував життя Першинґа і Фоша[90]… Що на них упала бомба, а я її вхопив і відкинув якнайдалі. Ну, а мама не знайшла нічого кращого до роботи, ніж обдзвонити редакції всіх філадельфійських газет і повідомити їм новину про свого хороброго сина.
Несподівано Атланта стала вільно почуватися з цим чоловіком. Їй і далі не вкладалося в голові, як це він може розбивати жіночі серця. У нього ж очевидно немає ані дрібки такої властивості, яку колись називали «оте саме». Є тільки ввічливість і потішна відвертість, завдяки чому й легко почуваєшся поряд із ним.
За якийсь час вийшли купатися люди. Вони випробовували прохолодну воду, й у темряві дивно звучали їхні голоси. Пролунали сплески, а тоді голоси озвалися здалека, ген від вишки для стрибків у воду. Коли любителі купання поспішали, тремтячи, до готелю, над горами з’явився місяць — як на дитячому малюнку. За готелем репетирував хор у негритянській церкві, та після півночі він стих. Тишу порушували тільки жаби, кілька неспокійних птахів і автомобілі в далині. Атланта потяглася й таким чином побачила свій годинник.
— Минула перша! А мені завтра працювати.
— Пробачте, це моя провина. Я говорив і говорив.
— Мені приємно слухати вашу мову. Але я справді мушу йти. Чому б вам не пообідати з нами завтра в «Чимні-Року»?
— Я був би радий.
Коли вони розпрощалися серед примарних плетених меблів у вестибюлі, Атланта усвідомила, який приємний вечір провела з Деланню. Згодом, перш ніж заснути, вона згадала кільканадцять легких неочевидних компліментів, почутих від нього, — таких, що викликають у пам’яті миле мерехтіння зірок. Він спонукав Атланту сміятися й почуватися привабливою. Якби цей чоловік мав таку особливу властивість — викликати дрож, то можна було б навіть уявити, що якась дівчина сохне за ним.
— Тільки не я, — сонно подумала Атланта. — Самогубство — це не для мене.