Страница 42 из 151
Лише ополудні, коли вони удвох зупинилися в Мідленді пообідати, Кріс поцікавився:
— Ти сказала, що твій батько — Пол Даунз. Чи не його прозвали Попсі Даунзом? А чи не володів він цілою низкою трансокеанських пароплавів?
— Так.
— Мені запам’яталося це ім’я й прізвище, бо він позичив нам бриг — старий, із 1850 року, потрібний нам у «Золотому піску». Я познайомився з твоїм батьком на одній милій вечірці, яку він влаштував…
Кріс прикусив язика, побачиши вираз її обличчя.
— Ми про це чули.
— Хто ми?
— Мати і я. Ми були заможні тоді… коли помер батько. Або ж нам так здавалося. — Вона зітхнула. — Повернімося до автобуса. (…)
(…) І знову був чудовий вечір, коли вони приїхали до Ель-Пасо.
— Маєш трохи грошей? — спитав Кріс.
— О, безліч.
— Брехуха. Ось тобі два долари. Колись віддаси. Піди й купи собі чого треба. Сама знаєш — панчохи там, хусточки й таке інше.
— Ти певен, що можеш собі таке дозволити?
— Досі мені не віриш… Мабуть, тільки тому, що в мене малувато грошей на руках.
Вони стояли перед вікном, затуленим розгорнутими дорожніми картами.
— Що ж, прощай, — вагаючись, сказала вона. — Дякую тобі.
Крісові защеміло серце.
— Поки що тільки до побачення. За годину зустрінемося на залізничній станції.
— Гаразд.
Він і не зогледівся, як дівчина відійшла. Стала кучерями, що вибивалися з-під крис капелюшка.
Йдучи, Кріс думав, що вона робитиме… Водночас дівчина думала про те саме. Кріса тривожило те, що вона може й не прийти на станцію.
Кріс був певен, що вона без упину сновигатиме й розглядатиме вітрини. Добре знаючи Ель-Пасо, він міг передбачити, якими вулицями ходитиме дівчина, і відчув щось більше, ніж втіху, коли знайшов її за півгодини перед приходом потяга.
— Ага, то ти ходиш собі містом. Ходімо до квиткової каси.
— Я передумала. Ти заплатив за мене все, що повинен був.
Крісове почуття вилилось у слова.
— Я б хотів оплатити набагато більше миль твоєї поїздки.
— Облиш це. Ось тобі два долари. Я нічого не витратила. Та ні, витратила. Двадцять п’ять… ні — тридцять п’ять центів. Ось тобі решта. Ось!
— Не мели дурниць, гаразд? Особливо зараз, коли я почав вважати, що в тебе є принаймні крихта здорового глузду. За якусь хвилину приїде поїздом Вілія й зійде тут. Це найгарніша з усіх лялечок, що я тільки бачив. Ми вибрали її на роль бездомної дівчини в кінокартині про волоцюг.
— Часом я майже вірю, що ти той, за кого себе видаєш.
Стоячи з дівчиною біля газетного кіоску, Кріс обернувся до неї — й побачив, що під його поглядом розтає сніг. Її рожеві вуста стали кораловими. (…)
(…) Прийшов поїзд. Вілія Толлівер — така сама на вигляд, як завжди, — була дуже знервована.
— Нарешті ми на місці, — сказала вона. — Вип’ємо по скляночці в буфеті й зателеграфуємо Бенні Ґіскіґу, щоб у Юмі під’їхав своєю машиною й зустрів нас. Я втомилася від їзди потягами. А тоді я повернуся до нашої кінокоманди й ляжу спати. Таж навіть провідники дивилися на мене так, ніби в мене все обличчя в зморшках.
За десять хвилин усі троє ввійшли у вагон-вітальню Вілії, і та з цікавістю глянула на дівчину.
— Моя покоївка захворіла, й довелося залишити її в Чикаго. Тепер я безпорадна. Як вас звати? Щось я не розчула вашого імені.
— Джудіт Даунз.
У мить, коли Вілія блиснула перед ними величезним лазуритом — більшим, ніж око, й поклала його в блакитний мішечок, Джуді стало цікаво, чи не запросить її ця кінозірка зайняти місце покоївки, якої так бракує.
Кріс і Джуді подалися до екскурсійного вагона[75], й невдовзі їх догнала Вілія. За браком служниці, вона самотужки розвела нелегально роздобутий спирт і, як видно, встигла підкріпитися скляночкою-другою.
— Ти, Крісе, невиправний, — заявила вона. — Покидаєш мене в Нью-Йорку й вирушаєш у цю божевільну поїздку… і що ж я дістаю?.. Дістаю телеграму, щоб я зійшла з поїзда… а ти з’являєшся з дівчиною!
Вілія витерла кілька сльозинок, пролитих від досади, й опанувалася.
— Гаразд. Тоді я з нею поладжу… якщо ти вже не кохаєш мене. — Вона приглянулася до Джуді ще критичніше, ніж раніше. — Ти… добряче запорошилася. Не хочеш позичити щось із одягу? Маю валізу в себе, у вітальні. Ходімо.
…За десять хвилин Джуді Даунз сказала:
— Та ні. Тільки цю спідницю і цей светр.
— Але ж він старий. Я була майже певна, що давно дала цього светра своїй покоївці. Він сюди просто замішався. Таки його хочеш? Добре. Йди собі до Кріса та й бався з ним. А я, мабуть, трохи полежу.
Але Джуді вибрала светр не тому, що старий, а тому, що на пришитому зсередини коміра ярлику виднів напис «Мейбел Діченік». І на чеку, який вона так берегла, стояв напис:
«Оплата на замовлення Мейбел Діченік — 10 доларів».