Страница 43 из 151
III
Повернувшись до екскурсійного вагона й почуваючись свіжішою, Джуді сказала:
— Вілія люб’язно позичила мені цю одежу. Хто вона?
— О, вона починала сільською золотошукачкою. Щойно встигла перебратися з копальні до дешевого театрика «десять-двадцять-тридцять»[76], коли я забрав її звідти. Навіть ім’я їй змінив.
Пізньої ночі вони сиділи на оглядовій платформі. Під зірками відпливало в далину Нью-Мексико. Вранці Кріс і Джуді похапцем поснідали. Вілія не показувалась аж до самої Юми. Утрьох вони вирушили до маленького готелю, щоб дати собі лад і почекати Бенні Ґіскіґа. Він дав знати телеграмою, що зустріне їх там і завезе автомобілем до самого Голлівуду.
— Якось дуже вже багато розмаїття в цій поїздці, неквапній, з частими зупинками, — сказав Кріс Джуді. — Кожна з усіх сцен відрізняється від попередньої… З тобою було весело.
— З тобою теж.
За якусь мить їм було вже не до веселощів, коли з жіночого туалету вийшла Вілія й заскиглила:
— Я втратила блакитний мішечок. Завжди носила його на зап’ястку. Не мішечок втратила — те, що було в ньому. Мій великий камінь — єдину гарну річ, яку тільки мала! Мій блакитний діамант[77]!
— А ти добре пошукала? В усіх сумках?
— Всі мої речі в поїзді. Я певна, що камінь був у мішечку, в мене на руці.
— Може, вислизнув…
— Не могло такого статися, — заперечила Вілія. — У тому мішечку хитромудра застібка, її не так просто розімкнути й зімкнути.
— Мабуть, камінець таки у твоєму багажі.
— О ні! — З раптовою підозрою вона повернулася до Джуді. — Де він? Щоб зараз мені був ось тут!
— Немає його в мене.
— Тоді де він? Я тебе обшукаю…
— Схаменися, Віліє, — сказав Кріс.
— А хто вона така?! Хто ця дівчина? Ми ж її не знаємо.
— Принаймні вийди до кімнати для гостей, — наполягав Кріс.
Вілія була на грані зриву.
— Хочу, щоб її обшукали.
— Не заперечую, — згодилася Джуді. — Маю тільки пальто і светр, що ви мені позичили. Я викинула стару одежу в поїзді, її не варто берегти. Не могла ж я проковтнути цей камінець.
— Ось бачиш, Крісе, вона знає. Знає, що злодії ковтають коштовні камені, які вкрали.
— Не роби з себе дурепи! — гримнув він.
У той час як телефоністка провадила обшук під пильним оком Вілії, до самих вхідних дверей готелю під’їхав Бенні Ґіскіґ, один із керівників кіностудії «Біжу пікчерз». У фойє він натрапив на Кріса.
— Дуже добре, — озвався Бенні в самовпевненій манері, яка, на Крісову думку, гармонувала з його професією й різко відрізнялася від манери тих, що творили кіно й на ділі керували ним. — Радий бачити тебе, Крісе. Мені треба побалакати з тобою, тому-то я й приїхав сюди. Я ж дуже зайнятий. А де Вілія? З нею мені тим більш треба побачитися. Маю ще справу в Голлівуді, то чи не можна було б вирушити зараз же?
— Тут трапилася невелика неприємність, — відповів Кріс. — Бенні, я знайшов для тебе дівчину. Вона з нами.
— Гаразд. Подивлюся на неї в машині. Нам треба їхати.
— У мене також є розвинутий сюжет.
— Он як. — Бенні завагався. — Крісе, мушу тобі сказати відверто: нині плани трохи інші, ніж були спочатку. Це ж такий сумний сюжет…
— Навпаки. Я побачив, що він може вийти дуже веселим.
— Можемо поговорити про це в машині. Чи так, чи сяк, а Вілія відразу ж потрапляє в постановку іншої кінокартини — ось зараз, мало не сьогодні…
І тут із номера вийшла кінозірка — засмучена мало не до сліз, розгублена, а за нею Джуді.
— Бенні! — гукнула Вілія. — Я втратила свій великий діамант. Ти його бачив.
— Так? Шкода. Він був застрахований?
— Був. Аж ніяк не на його справжню вартість. Це був рідкісний камінь.
— Мусимо вирушати. Поговоримо про нього в машині.
Вілія згодилася сісти в авто, і весь гурт рушив до узбережжя — вгору узвозом, а тоді вниз, у долину зеленого ранкового світла з рядами дерев авокадо та рядками пізнього салату-латуку.
Кріс дав Бенні виговоритися перед Вілією про невідкладність кінофільму з її участю — про справи, які навряд чи могла збагнути вибита з колії акторка.
А тоді мовив:
— Бенні, я досі вважаю, що мій сценарій кращий, ніж отой новий. Я змінив його. Бо ж багато чого дізнався, відколи почав цю подорож. Ця оповідь називається «Подорож разом». Тепер у ній ідеться не тільки про волоцюг. Це оповідь про кохання.
— Кажу тобі, що така тема дуже вже понура. Нині люди хочуть сміятися. Наприклад, у цій кінокартині для Вілії маємо…
— Виходить, я змарнував цілий місяць, поки ти змінював наміри, — нетерпляче перебив Кріс.
— А як мав із тобою зв’язатися Шулькопф? Ми ж не знали, де ти. Крім того, ти отримуєш заробітну плату, хіба ні?
— Мені подобається працювати ще за щось, окрім платні.
Бенні примирливо торкнув його за коліно.
— Облиш. Залучу тебе до роботи над кінокартиною…
— Але я хочу написати сценарій для ось цієї, задуманої, поки переповнююся нею. Від Нью-Йорка до Далласа я добирався товарняками…
— Кого це цікавить? Невже ти не волів би їхати у великому лімузині гладкою дорогою?
— Колись я теж так думав.
Бенні звернувся до Вілії, комічно вдаючи розпач:
— Віліє, Кріс гадає, що йому до вподоби їзда товарними поїздами, і …
— Вийдемо тут, Джуді. Можемо й пішки дійти, — несподівано сказав Кріс і звернувся до Бенні: — Все одно минулого тижня закінчився термін чинності нашого контракту.
— Але ми мали намір продовжити термін…
— Гадаю, що зможу продати цю роботу деінде. Задум кінокартини про бродяг був мій, так що, сподіваюся, право на нього повернеться до мене.
— Звичайно, звичайно ж. Ми не потребуємо його. Але, Крісе, скажу тобі…
Здавалось, він тільки-но усвідомив, що втрачає одного з найкращих співробітників, який ніколи не відчував браку вигідних пропозицій і далеко пішов би в кіногалузі.
Але Кріс був непохитний.
— Ходімо, Джуді. Зупиніться тут, водію.
Поглинута своєю згубою, забувши про все інше, Вілія гукнула:
— Крісе! Якщо щось дізнаєшся про мій діамант… якщо ця дівчина…
— У неї нема твого камінця. Ти це знаєш. Може, я його маю.
— Не маєш.
— Еге ж, не маю. До побачення, Віліє. До побачення, Бенні. Зайду до тебе коли-небудь. Побачимося, коли прогримить твоя комедія. Скажу тобі про це.
За кілька хвилин автомобіль став далекою крапкою на шосе.
Кріс і Джуді сиділи край дороги.