Страница 41 из 151
II
Перехрещуючись, вогні міста й сяйво зірок виставляли дівчину у двоякому освітленні.
Її обличчя контрастувало з нею самою, задивленою на західні землі, і її постаттю, силуетом. Збоку воно видавалося чимось довершеним — білим, гладким і невідполірованим… як доля, трохи пошрамована недавніми війнами й стривожена давніми світлими віруваннями…
…І з нього дивилися очі — такі зелені, що видавалися світляними крем’яшками[74]; такі вже зелені, що проти них видавалася мертвотною сухувата плоть обличчя.
— Коли я зійшла з поїзда в Сент-Луїсі, інші волоцюги відібрали все, що в мене було, — сказала вона.
— Що саме?
— Гроші. — Її очі знову засяяли йому у світлі зірок. — Хто ти?
— Просто людина. Просто бродяга, як ти. Куди ти їдеш?
— Уперед. До узбережжя… Голлівуду. А ти куди?
— Туди ж. Хочеш дістати роботу в кіно?
Мармур її обличчя ожив, відсвітив зацікавленням.
— Ні, я маю намір… через цей документ… чек. — Дівчина вийняла документ і акуратно вклала його в гаманці. — Може, сам хочеш влаштуватися в кіно?
— Я вже влаштувався.
— Хочеш сказати, що ти працюєш у кіно?
— І то віддавна.
— А що ж ти тоді робиш отут, на залізниці?
— Шановна леді! Ніколи не кажу про це першому-ліпшому, але я пишу для кіношників. Хоч вір, а хоч не вір. Не для одного досі написав.
Дівчина не те що вірила чи не вірила. Її вразила сама неправдоподібність почутого.
— Ти ж волочишся… як і я.
— А чому ти волочишся?
— Є на те причина.
Кріс добув сірника з речового мішка — і водночас його вдарила під бік остання банка супу.
— Перекусиш зі мною?
— Ні, дякую. Я поїла.
Навряд. Дуже вже виснаженою вона видається…
— Поїла? — перепитав він.
— Аякже… Отже, ти письменник у Голлівуді.
Збираючи гілля, щоб розпалити багаття й підігріти останню банку супу, Кріс угледів дві шпали. Були доволі масивні, й він не бачив нічого путнього на розпал. Добре, що товарняк досі стояв. Кріс метнувся до службового вагона й застав у ньому гальмівного кондуктора.
— Який може бути розпал? — буркнув старий. — Ти ще захочеш зняти дах із моєї халупи. Хотів би я знати, що сталося з тією дівчиною. Це ж справдешня леді… Якщо це не так, тоді я не знаю, що таке леді.
— Де ви її знайшли?
— Вона прийшла на сортувальну станцію в Сент-Луїсі, не маючи ні цента. Сказала, що хтось украв її квиток. Я взяв її у вагон, хоча через те міг втратити роботу. Ти її бачив?
— Послухайте, я б хотів дістати щось на розпал.
— Можеш дістати цілу купу мороки, — непевно мовив кондуктор і знову повернувся до свого: — Де ця дівчина?.. пішла з тими зайцями?
— З нею все гаразд.
Кріс вийняв із черевика візитну картку.
— Якщо коли-небудь потрапите в Голлівуд, зайдіть до мене.
Посміявшись, стариган якусь мить помовчав.
— Хай там як, а ти наче непоганий хлопець.
Скориставшись його добрим гумором, Кріс набрав оберемок трісок.
— Не турбуйтеся про цю дівчину, — сказав він. — Не дам її скривдити.
— Та ну! — засумнівався кондуктор, уже біля дверей. — Еге ж? Вона схожа на мою дочку. Я дав їй ось тут притулок. Не сподобалася мені ця банда. Розумієш? Не схожі вони на порядних людей. Розумієш? Нині бродяги загалом виглядають не такими лихими, як вони.
— До побачення вам.
Забряжчали з’єднувальні муфти. Задумавшись, Кріс пішов туди, де залишив дівчину.
— Глянь! — вигукнула вона.
До них у темноті наближалися дев’ятнадцять ошалілих зелених очей автобуса.
— А чи не варто було б нам?.. Якщо можна…
— Можна, — запевнив Кріс. — Можу довезти тебе до Лос-Анджелеса.
Дівчина завагалася.
— Знаєш, моментами мені видається, що в тебе й справді там посада.
В автобусі вона поцікавилася:
— Звідки ти взяв гроші на все це?
Сонні пасажири посувалися, щоб дати їм місця.
— Я ж створюю кінокартину, — відповів він.
Дівчина досі не знала, вірити йому чи ні. Зрештою, в нього доволі втомлене обличчя, як на молоду людину. Мабуть, йому якийсь час довелося попрацювати.
— Що ти зараз пишеш? — запитала вона.
— Ось воно, тут. Це кінокартина, яку я виношую. Вона про волоцюг…
— І ти маєш намір продати цю ідею в Голлівуді.
— Продати?! Вже продано. Я збираю матеріал. Мене звати Кріс Купер. Я написав «Лінду Мандей».
Дівчина видавалася втомленою й збайдужілою.
— Я не дуже часто ходжу в кіно. Ти був дуже добрий до мене, — сказала вона й криво всміхнулася половиною обличчя, схожого на маленьку білу скелю.
— Хай йому чорт, ти ж красуня! — мимоволі сказав Кріс і зразу ж спитав: — Хто ти? Ти хтось…
Йому знову довелося знизити голос, бо втомлена пара перед ними заворушилася.
— Я загадкова дівчина, — відповіла вона.
— Я вже задумався, хто ти. Ти змусила мене вгадувати.
Автобус зупинився на станції в Далласі. У небі колихалася північ. Більш як половина пасажирів вийшла назовсім чи тимчасово, як-от Кріс. Залишившись на сидінні, дівчина відпочивала, й на її щоки поступово поверталося ніжне рожеве сяйво.
На телеграфній станції Кріс надіслав депешу знаменитій жінці, що їхала на захід у прекрасному обтічному вагоні.
Повернувшись до автобуса, він розбудив дівчину з напівсну й мимохідь запитав:
— Чи чула ти коли-небудь про Вілію Толлівер?
— Звичайно. Хто ж не чув? Чи не вона цього року стала відкриттям?
— Вілія їде на узбережжя. Я надіслав їй телеграму, щоб вийшла в Ель-Пасо. Там я її зустріну.
Але Крісові набридло позувати перед дівчиною, яка очевидно не вірила йому. Мабуть, спантеличене марнославство в його очах спонукало її сказати:
— Мені все одно, хто ти такий. Для мене ти добрий. Врятував мені чек. — Сонна дівчина стиснула в жмені потертий гаманець із чеком, складеним у кілька разів. — Я не хотіла, щоб він дістався волоцюгам.
— Ти справді вважаєш його цінним?
— А ти коли-небудь чув про Пола Даунза?
— Ніби так.
— То був мій батько. На чеку його підпис.
Втома знову здолала дівчину, і та, нічого більш не пояснюючи, задрімала, коли автобус пустився крізь довгу техаську ніч.
Лампи, крім двох, пригасли до тьмяного жевріння. Майже в усіх пасажирів, що лаштувалися до сну, були жовті й зморені обличчя.
— На добраніч, — шепнула дівчина.