Страница 17 из 151
Здригнувшись, Вінчінтеллі швидко обернувся до Кей.
— На тому все, міс Шейфер, — сказав він. — Маю поговорити з містером Вудзом.
Тільки тепер Пітер Вудз угледів, що в кімнаті є ще одна особа, й сіпнувся, помітивши, що його заяву почула така вродливиця. Тим часом Кей розглядала його — безперечно найпривабливішого з усіх чоловіків, яких вона бачила після того, як закінчила медичну школу. Дівчина уважно придивлялась, як рухаються руки, м’язи на обличчі й вуста, шукаючи ознак напруженості — одного з небезпечних виявів психічного розладу.
— Хочу побути наодинці з містером Вудзом, — наголосив Вінчінтеллі.
— Гаразд.
Коли Кей вийшла з кімнати, Вінчінтеллі, прибравши співчутливого вигляду, вигідно всівся у професоровому кріслі й схрестив руки.
— Отже, слухаю вас, містере Вудз.
Глибоко зітхнувши, той теж усівся в кріслі й зосередився на своїх думках.
— Як ви, мабуть, знаєте, я наймолодший член фірми, — почав він. — Напевно, тому й менш схильний турбуватися, ніж мої брати. Правду кажучи, мене не дуже занепокоїла катастрофа на фондовому ринку. У 1929 році ми були такі багаті… тоді я гадав, що навряд чи хтось дорівняється нам у цьому. Коли справи гіршали та й гіршали, я почувався паскудно, але все ж не так погано, як мої брати… А коли вони один за одним занепадали, я не міг зрозуміти, чому так стається. Обставини не виправдовували цього.
— Розповідайте далі, — заохотив Вінчінтеллі. — Я розумію.
— Мене турбують не важкі часи, а мої брати. Торік зламався Волтер, і відтоді я носився з думкою про те, що в нашій родині є спадкові порушення психіки, які можуть уразити й мене. Так було аж до минулого тижня.
Пітер Вудз зробив глибокий вдих.
— Минулої п’ятниці я повернувся з роботи до пентгауза, де мешкаю один, на Вісімдесят п’ятій стрит. Я дуже важко працював… Усю попередню ніч був на ногах, викурив безліч сигарет. А коли відчинив двері на всю цю велику тишу, я раптом відчув, що час настав: я божеволію.
— Розкажіть мені все, — нахилився вперед доктор. — Докладно опишіть, як це сталося.
— Що ж… я бачив… бачив…
— Ну ж бо, — понукав Вінчінтеллі.
— Я бачив кільця і кола. Вони оберталися й крутилися, як різнобарвні сонця та місяці.
Доктор знову відкинувся на спинку крісла.
— Це все?
— А хіба цього мало? — спитав Пітер Вудз. — Я ніколи раніше не бачив нічого подібного.
— Не було голосів? — допитувався Вінчінтеллі. — Не гуло в голові?
— Так, — відповів Пітер, — гуло, як на похмілля.
— Чи не боліла голова? Чи не було відчуття, що ви не той, ким себе вважали досі? Чи не з’являлося бажання накласти на себе руки? А чи не мучив вас жахливий страх?
— Не можу сказати, що було щось таке, крім останнього. Я страшенно боявся з’їхати з глузду.
— Розумію, — сказав доктор, сплівши пальці. Трохи помовчав, а тоді повів далі, твердим тоном: — Містере Вудз, найрозумніший вчинок за все ваше життя — те, що ви добровільно прийшли сюди під нашу опіку. Ви доволі хвора людина.
— Боже мій! — застогнав Пітер Вудз. — Маєте на увазі, що я можу стати таким самим, як мої брати?
— Ні, — рішуче заперечив Вінчінтеллі. — У вашому випадку ми можемо вчасно запобігти цьому.
Пітер Вудз сховав обличчя в долонях.
У цій клініці повелося, що пацієнти, які не підлягали обмеженням, офіційно харчувалися з медиками за довгим столом у затишній їдальні. Сівши повечеряти за цей стіл, Кей Шейфер опинилася навпроти Пітера Вудза.
Над усім товариством нависла якась меланхолія. Лікарі підтримували щось схоже на розмову, але їхні підопічні, немовби виснажені докладеними за день зусиллями чи пригнічені оточенням, говорили мало й зосереджувалися на їді або видивлялися в тарілки. Обов’язком Кей, як і інших медиків, було розганяти цю атмосферу.
Сівши, Кей Шейфер усміхнулася й заговорила з Пітером Вудзом. Він здивовано дивився на співрозмовницю, а невдовзі звернувся із зауваженням про погоду до містера Г’юза — хворого, що сидів ліворуч. Не почувши відповіді, Вудз опустив очі й уже не пробував зав’язати розмову. За якусь хвилину містер Г’юз несподівано обізвався.
— Хто доїсть суп останнім, — сказав він, — той мерзотник.
Ніхто не засміявся й, здавалося, навіть не почув сказаного. До Пітера Вудза звернулася бліда, як труп, сусідка праворуч.
— Ви тільки-но приїхали?
— Так.
— Чи граєте ви в поло?
— Так, трохи.
— Незабаром ми гратимемо. Може, й завтра.
— Що ж, дуже вам дякую, — відповів заскочений Пітер.
Жінка раптово нахилилася до нього.
— Господи, оця риба!
Вудз подивився у свою тарілку. З рибою наче все гаразд.
— Чому ж? Ця риба, здається, дуже смачна.
— Смачна? — труснула жінка кістлявою подовгастою головою. — Ну, якщо ви вважаєте її смачною, то я можу сказати одне-єдине: ви таки божевільний.
Кей зауважила, що він здригнувся, знову глянув на рибу, покопирсав її виделкою, навіть непомітно понюхав, ніби вважаючи, що помилився в оцінці.
— Хто доїсть суп останнім… — знову почав своє містер Г’юз. Кей відчула, що цього вже занадто. Вона нахилилася до Пітера й виразно та чітко мовила, заглушивши містера Г’юза:
— Чи знаєте ви Нью-Гемпшир, містере Вудз?
— Я ніколи не бував тут раніше, — відповів він.
— Тут є кілька чудових прогулянкових стежок, із яких відкриваються прегарні краєвиди, — сказала Кей.
— Найнудніші пейзажі на всю Північну Америку, — упівголоса пробурмотіла жінка з головою, схожою на кобилячу.
Кей вела розмову, поки її не перебив містер Г’юз.
— Насправді я лікар, — ні з того ні з сього сказав він. — Один із найкращих лікарів у країні. — Г’юз кинув заздрим оком на Вінчінтеллі, що сидів на чільному місці. — Я б хотів, щоб десь за тиждень мені дали можливість посісти це місце. У мене була власна клініка, порівняно з якою ось ця видається притулком злидарів.
Він сумно задивився на свою тарілку.
— У чому ж річ? — нехотя спитав Вудз. — Не вдалося вам із клінікою?
— Не вдалося, — невесело підтвердив лікар. — У всьому не вдалося. Я мусив прийти сюди.
— Дуже шкода.
— Так, — неуважно згодився Г’юз і додав: — Знаю, чому не вдалося.
— Чому?
— Змова… Я мав могутніх ворогів. Як гадаєте, що вони застосували?
— Що? — спитав Пітер Вудз.
— Мишей. Заповнили всю клініку мишами. Всюди були миші. Та я бачив мишей…
Кей знову перебила його.