Страница 16 из 151
— Гаразд, професоре, — сказав Вінчінтеллі, пильно занотовуючи.
— Перемістіть Карстерза в «Кедри». Вночі, коли повний місяць, він нявкає й не дає людям спати. Зрештою, є загальні рекомендації та рутинні записи, які пояснять усе інше. Ось… — він сів у крісло, — ніби й усе. Може, ви хотіли б запитати мене ще про щось?
Вінчінтеллі задумливо кивнув.
— Так. Про братів Вудзів.
— Ви завжди непокоїтеся цими братами, — нетерпляче зауважив Шейфер. — Це не той випадок, у якому можна сподіватися на цікаві прогнози. Вудзам неухильно гіршає.
— Сьогодні, — відповів Вінчінтеллі, кивнувши на знак згоди, — я спробував завести їх на обід. Не вдалося. Брат, який уявляє себе оповісником на залізниці, кричав, коли виходив із кімнати.
— За десять хвилин мені пора піти, — сказав професор, глянувши на годинника.
— Дозвольте мені повторити їхню історію, — стояв на своєму Вінчінтеллі. — Брати Вудзи — це багаті й успішливі біржові маклери. Найстарший, Воллес, зламався вже наступного дня після краху на фондовій біржі[32] в 1929-му й потрапив сюди з кишенями, повними серпантинної стрічки. У Воллеса розвинулася манія відтинати людям волосся, і ми маємо клопіт, як тільки він запопаде ножиці. Був прикрий випадок із перукою місіс Ренард… Не кажу вже про те, як він із манікюрними ножичками добирався до вашого заросту.
Професор ніяково погладив бороду.
— Другий брат, Волтер, очолював департамент іноземних облігацій, — вів далі доктор. — Захворів після революцій у Південній Америці[33] й прибув сюди з нав’язливою ідеєю, що він може говорити тільки іспанською. Третій брат, Джон, який спеціалізувався на залізничних цінних паперах, був нормальний до кінця 1931 року, коли одного дня знепритомнів і отямився з переконанням, що він оповісник на Великому центральному вокзалі. Є ще четвертий брат, Пітер, — цілком здоровий бізнесмен.
Шейфер знову глянув на годинник.
— Все це так, докторе Вінчінтеллі, але я справді мушу залишити вас. Якщо порекомендуєте якусь особливу зміну в лікуванні цих пацієнтів, то ми можемо її випробувати після мого повернення.
Він почав запихати папери в портфель. Тим часом доктор понуро дивився на свого керівника.
— Але ж, професоре…
— Мені здається, що ми маємо зосередити інтерес на перспективніших випадках, ніж у братів Вудзів.
На тому професор Шейфер поспішив до дверей.
Кислий та невдоволений, Вінчінтеллі далі сидів у кабінеті. На письмовому столі спалахнула невелика червона лампочка, увійшла міс Шейфер. Доктор звівся.
— Чи пішов уже батько? — спитала Кей.
— Мабуть, ти ще зможеш його догнати.
— Це неважливо. Я тільки хотіла повідомити, що в палітурній майстерні зіпсувався прес.
Вінчінтеллі з неприхованим захопленням задивився на дівчину.
— Поглянеш на тебе, — сказав він, — і не повіриш, що ти зріла, сформована лікарка.
— Це треба сприймати як комплімент? — байдуже спитала вона.
— Так, комплімент твоїй молодості. Немає вищого покликання, ніж бути лікарем. Але бути психіатром… — у його очах засяяло піднесення, — це означає бути серед шляхтичів, самураїв медицини. А коли одного дня ти побачиш, як зростають чудові вежі нашого Інституту психіатричних досліджень, який дорівняє до Рокфеллерівського інституту[34]…
— Я вважаю, — повільно проказала Кей, — і то не від сьогодні, що ви перебуваєте на ранній стадії маніякально-депресивного психозу[35].
Доктор витріщився на свою співрозмовницю, та вона вела своє.
— Вважаю також, що невдовзі й у мене виявляться симптоми цього психозу, якщо не заберуся звідси. Як гадаю, батько бачить, що я зовсім не маю хисту до такої професії.
Кей Шейфер минуло двадцять три. Її високий зграбний стан виявлявся навіть під простою скромною білою сукнею. Карі очі мерехтіли жвавим вогником, зазвичай поважне обличчя часто віддзеркалювало наплив веселощів.
Однак сьогодні ця дівчина була серйозна, як і її мова, що велася далі.
— Чудове місце — як на невротичного молодого лікаря з високими амбіціями — може виявитися далеко не найкращим для вродливої дівчини.
Місяць тому Вінчінтеллі попросив руки Кей, і вона відмовила, підтвердивши свої слова сміхом. Тепер інстинкт застерігав, що ще не час попросити вдруге. Тривожила згадка про те, як вона зробила рух, ніби от-от вискочить із вікна.
— Це тому, що ти ще не можеш подивитися на свою роботу очима професіонала, — запевнив доктор таким тоном, ніби заспокоював маленьку дівчинку. — Дивлячись на важкохворих, ти почуваєшся пригніченою. Природне почуття, як на непрофесіонала, але воно не личить психіатрові. Це ж лише пацієнти, а в них навіть страждання якісно інакші, ніж наші. Можливо, й гостріші, але не такі, як у нормальних людей. Не варто приписувати, скажімо, тягловому коневі чуттєвість освіченої людини.
— Мені теж так здається, — згодилася Кей. — Знаю, що мій батько не може страждати через кожного пацієнта, якого лікує. Навпаки, від психіатричної практики він зачерствів. Я тільки кажу з усією скромністю, що не годжуся для такої роботи.
Вінчінтеллі підійшов до дівчини й став біля неї, навіть ніжно поклав руку на оголене передпліччя й відразу ж відсмикнув, неначе відчув, що бубнявіють пори.
— Дозволь мені допомогти тобі, Кей. Якби ти поєднала своє життя з…
Цю мову перервало клацання на столі професора Шейфера. Водночас засвітилася червона лампочка.
— Увійдіть, — роздратовано сказав Вінчінтеллі, відійшовши від Кей.
Це була професорова секретарка.
— Прийшов містер Пітер Вудз із Нью-Йорка, докторе.
— Містер Пітер Вудз… Так.
Доктор випростався. Його риси розм’якли, на обличчі з’явився вираз доброзичливості й сердечності, коли до кімнати увійшов Пітер Вудз. То був високий молодик близько тридцяти років, зі світськими манерами, приємною зовнішністю й міною пригніченості, яка буває в людини, обтяженої великою відповідальністю.
— Доктор Вінчінтеллі? — озвався він. — Як я зрозумів, професора Шейфера немає на місці.
— Проходьте, містере Вудз, я дуже радий зустрітися з вами. Шкода, що професор поїхав на певний час, але я маю справу, зокрема, з вашими братами, тож сподіваюся, що зможу його цілком задовільно замінити. Насправді…
Прибулець раптово звалився в крісло біля столу.
— Я прийшов не в справі братів, докторе Вінчінтеллі. У своїй власній.