Страница 15 из 151
I
На самому початку я б хотів зауважити ось що. Не вірю, що все це колись трапилося насправді: надто вже воно гротескне, та ще й не вдалося мені з’ясувати місце подій і дізнатися справжні імена дійових осіб. Переказую цю історію так, як я її почув.
У милій місцині Нью-Гемпширу[27], на взимку білому, а влітку зеленому пагорбі, стоять один біля одного чотири чи п’ять будинків. Весняними надвечір’ями всі двері та вікна найбільшого й найвишуканішого з них широко відчиняються на тенісні корти. Там у літнє повітря часто злинають звуки скрипки та фортепіано. У приймальній кімнаті на першому поверсі панує жвавий рух, як на домашній вечірці. Прогулюючись терасою, можна побачити у вікнах, що сягають підлоги, людей, які грають у більярдній, або слухають жваву музику «Легкої кавалерії»[28] Франца фон Зуппе, або гуртом вишивають. Цього червневого дня вони старалися змістовно провести час — усі, крім високої дівчини в білому. Стоячи у дверях, вона з мішаним виразом захоплення й досади на обличчі задивилася на нью-гемпширські гори.
У салонах тривали розмови — деякі у веселому дусі. Довгов’язий, схожий на баранця джентльмен стримано зауважив своїм двом співрозмовникам:
— Місіс Міллер саме грає в бридж. Якби змога, я підібрався б до неї ззаду з добрячими ножицями й обтяв би кілька локонів[29] мишачої барви. Були б це гарні сувеніри, та й місіс Міллер значно погарнішала б.
Цих чоловіків не втішила його вигадка. Один із них кинув презирливу репліку ламаною іспанською мовою й понуро подивився на дотепника, ще один зовсім не звернув уваги й різко відвернувся, аж тут до гурту приєднався четвертий.
— Годі, годі вам, містере Вудз… і вам, містере Вудз… і вам, містере Вудз, — весело озвався прибулець. — Що за чудова нині погода!
Три брати Вудзи — десь тридцяти п’яти, сорока й сорока п’яти років — погодилися з цим смаглявим дужим чоловіком. Він мав блискучі карі очі, чорне волосся та яструбине обличчя, яке чомусь гармонувало з сильним м’яким голосом. Цього франта, більш упевненого в собі, ніж будь-хто в кімнаті, звали Вінчінтеллі, й походив він із Мілана.
— Чи припала вам до вподоби музика, яку виконали для нас місіс Закс і містер Гепберн? — поцікавився він.
— Я просто сказав… — почав був найстарший Вудз, але обірвав сам себе.
— Що саме ви просто сказали? — тихо, але різко спитав Вінчінтеллі.
— Нічого, — відповів Воллес Вудз.
Вінчінтеллі озирнувся й на якусь мить затримав очі на дівчині у дверях. Підсвідомо він відчув невдоволення її позою. Ось таке стояння на порозі видавало скоріше відцентрові, ніж доцентрові настрої. Дівчину манило до червневого пополудня, до земель, що здіймалися хвилями пагорбів, стелилися гладінню й повнилися пригодами, як безкраїй океан. Щось муляло на душі італійцеві, схильному до зовсім інших настроїв: завдяки дівчині в білому це місце стало йому незмінним центром світу.
Вінчінтеллі зробив обхід кімнат — швидше й нервовіше, ніж зазвичай. Там поздоровкався, там сказав щось веселе, пожартував, там привітав з успіхом музикантів-любителів і, нарешті, пройшов повз Кей Шейфер, а та навіть голови до нього не повернула.
Тоді він знову опинився в сусідстві братів Вудзів, які досі стояли разом.
— Вам би частіше спілкуватися з іншими людьми, — дорікнув він. — Не будьте таким ексклюзивним тріумвіратом.
— Yo no quiero[26], — швидко й презирливо відказав середульший брат.
— Як знаєте, я не дуже добре говорю іспанською, — спокійно сказав Вінчінтеллі. — Нам набагато краще балакати англійською.
— Yo non hablo Inglese[30], — запевнив містер Вудз.
— Навпаки, ви чудово володієте англійською мовою, містере Вудз. Ви народилися й виросли американцем, як і ваші брати. Ми ж це знаємо, хіба ні? — Самовпевнено реготнувши, Вінчінтеллі видобув кишенькового годинника. — Пів на третю. Ми всі маємо діяти за нашим розкладом.
Він рвучко відвернувся, і це був своєрідний сигнал, на який люди в кімнаті — поодинці й попарно — рушали з місця й помалу виходили.
— Поїзд вирушає, — співуче обізвався наймолодший Вудз, — із Нью-Йорка[31], Нью-Гейвена та Гартфорда — до Пелема, Гриніджа, Південного Норвока й Норвока! — Його голос раптово піднявся, аж залунав на всю кімнату. — Вест-Пойнт! Ларчмонт! Нью-Гейвен!! І дальші станції призначення!!
До нього швидко підбігла медсестра.
— Годі, містере Вудз. — Її вишколений голос виражав осуд без тіні гніву. — Нам не можна здіймати такий галас. Ми підемо до теслярської майстерні, де…
— Поїзд відходить від шлагбаума номер дванадцять…
Голос наймолодшого Вудза зійшов на плачливу, але й далі звучну каденцію, коли той слухняно простував із медсестрою до дверей. Слідом за ним рушили й брати, кожен у такому ж супроводі.
Зітхнувши й востаннє кинувши оком на простори, так само зробила міс Шейфер. Але зупинилася, коли в кімнату квапливо ввійшов невеличкий коротконогий чоловічок із черепашачим тулубом і бобровими бакенбардами.
— Привіт, батьку, — сказала вона.
— Привіт, моя люба.
— Негайно зайдіть до мого кабінету, — звернувся він до Вінчінтеллі.
— Слухаюся, професоре Шейфер.
— Коли ти від’їжджаєш, батьку? — спитала Кей.
— О четвертій.
Здавалося, професор не помічає дочки, та й вона не квапилася побажати йому щасливої дороги. Обмежилася тим, що трохи наморщила молоду шкіру на лобі, глянувши на свого годинника, та й вийшла.
Професор Шейфер і доктор Вінчінтеллі пішли до професорового кабінету в тій же будівлі.
— Мене тут не буде три-чотири дні, — почав Шейфер. — Ось вам деякі важливі моменти, на які треба звернути увагу. Міс Каценбо хоче покинути нашу клініку, а що немає письмового рішення про її лікування, то ми не можемо перешкодити. Затримайте цю пацієнтку під будь-яким приводом, поки не приїде з Нью-Йорка її сестра. Це очевидний вияв параноїдальної шизофренії, але якщо сестра відмовляється оформити таке рішення, то що ми можемо вдіяти? — Шейфер знизав плечима й зиркнув на папери. — Містер Аренс схильний до суїциду. Пильно наглядайте за цим пацієнтом і забирайте всі дрібні предмети з його кімнати. Тут не завадить додаткова обережність. Пригадайте гольфові м’ячі, які ми знайшли в тілі містера Кейпса під час розтину. Гадаю, ми можемо розглянути випадок місіс О’Браєн і звільнити її. Поговоріть із нею і напишіть її родичам.