Страница 18 из 151
— Годі, докторе Г’юз, не можна розповідати містерові Вудзу про це ось зараз.
Г’юз знизив голос до шепоту, але Кей усе одно почула.
— Вона ненавидить мене, — шепнув він. — Не може витерпіти, коли я розповідаю про мишей.
— Чи любите ви коней? — спитала Пітера Вудза сусідка, що сиділа праворуч.
— Так, люблю.
— Я все життя їздила верхи, а три роки тому впала з коня. — Жінка трохи помовчала. — Але в мене й досі власна стайня. У ній шість коней, із них три привчені до полювання. Сподобаються вам. Завтра покажу їх.
Розмову перервав звук відсунутих крісел. Вінчінтеллі звівся, й усі теж звелися. Кей глибоко й полегшено зітхнула. Вона трохи призвичаїлася до дивацтв та ілюзій пацієнтів, але сьогодні ввечері було особливо важко. Кей неначе дивилася на все очима цього прибульця. Пітер сподобався дівчині, й вона сподівалася, що його не спіткає доля братів. Усе це гнітило Кей і посилювало її бажання забратися звідси.
Близько пів на десяту, коли хворі розійшлися й дівчина рушила до свого помешкання, надворі її окликнув і наздогнав Вінчінтеллі.
— Яке твоє враження від Вудза? — запитав він. — Я навмисно помістив його навпроти тебе.
Кей задумалася.
— Що ж, не можна сказати, що я нічого не зауважила. Здавалося, він був втомлений і доволі збентежений. Містер Г’юз і міс Голлідей поводились як ніколи дратівливо й безглуздо, а після вечері цей пияк Четвінд раз у раз питав містера Вудза, чи не мав би той охоти на віскі з содовою водою та льодом.
— Як на мене, вони викаблучувалися перед новаком.
— Мені було неприємно, — сказала Кей.
Лікар трохи помовчав.
— Це набагато серйозніша справа, ніж могло б здаватися, — раптом сказав він.
— Так гадаєте? — стривожено спитала вона.
— Сьогодні пополудні я довго розмовляв із ним. У нього вже є певні галюцинації. Пітер Вудз піде тією самою дорогою до параноїдного слабоумства, якою пішли його брати. Він уже відходить від реальності. — Тон докторового голосу змінився, став майже піднесений. — Втім, це ж марнотратство — говорити на професійні теми ось такого вечора.
Кей так перейнялася трагедією Пітера Вудза, що навряд чи відчула, як Вінчінтеллі взяв її за руку. Усвідомила це лише тоді, коли він ніжно промовив її ім’я. Дівчина рвучко шарпнулася від нього.
— Кей, я хочу тобі сказати…
— Заспокойтеся! — вигукнула вона. — Навіть якби я й любила вас, а цього не було й не буде, то навіть тоді навряд чи я прихильно поставилася б до вас, щойно почувши ось таке.
— Та невже ти не можеш розрізнити свою роботу та своє особисте життя на дві окремі…
— Я не можу стати потворою за одну ніч. Вибачайте, я хочу побути на самоті.
Кей зненацька кинулася бігти. Доктор стояв на місці. Її очі набігли сльозами від непереборного світового смутку.