Страница 100 из 151
II
О четвертій годині наступного дня Ван-Камп завітав до дому Кікі й нітився від такої пишноти.
— Як гадаєш, що я робила весь день? — спитала вона. — Читала спортивні рубрики в газетах. Чи бачив ти ось це?
Давид був лайнмен. І був не один Голіаф, а сім. Ось так кажуть сьогодні у Нью-Гейвені після однієї з найзапекліших ігор серії Єль — Гарвард за останні шістдесят років. Ґард, що важить 159 фунтів, перебрав славу від прудких захисників…
— Не може бути, що це я, — жартома відповів він, — бо в мене сто п’ятдесят сім фунтів. Не варто про це. Я прийшов побачитися з тобою… Весь ранок мені довелося пояснювати одній особі, де я був учора ввечері.
«Мабуть, у нього багато дівчат», — подумала Кікі й сказала вголос:
— Я зацікавилася тим, про що ми говорили на вечері. Це ж ганьба, що тобі не платять належного.
— Зі мною чи без мене на стадіоні «Єль-Боул» було повно глядачів… Якось обходилися без мене упродовж шістдесяти років.
— Було повно на важливих матчах, але не на кожному. Ручаюся, що на тобі заробляють додаткові тисячі доларів.
— Та ні, я тільки один із одинадцяти футболістів на полі.
— У газетах пишуть, що ти — вся команда.
— Ой ні, це тільки так здається. Просто після перших спроб я більш-менш знаю, хто куди рухатиметься.
Раптом Ріпова постать почала розпливатися й зникати у глибині далекої перспективи. І ось Кікі опинилася віч-на-віч із Консідайном, який щойно ввійшов у кімнату.
На мить дівчина оніміла й потрапила під таку владу глибинних інстинктів, що якби гість підійшов до неї, то звелася б і — як очманілий від ударів боксер — ступила б у його обійми. Але все вирішили непрямі наслідки вчорашніх подій. Перезбуджений, розпачливий, Алекс іще менше, ніж Кікі, був здатен виправити становище. Не зауваживши шаленої втіхи, яку виражали її очі, він говорив, і слова, як цеглини, лягали в муровану між ними двома стіну.
— …Я мусив побачитися з тобою на хвилину… все так поплуталося… перш ніж я поїду до Греції… пояснити, чому я повівся так безглуздо…
…І поки він стояв, невидющий і недорікуватий, в очах Кікі зникав миттєвий вираз, її знову охопило відчуття болю й приниження. Коли Алекс глянув на Кікі, вона була така сама сувора й грізна, як її голос.
— Це містер Ван-Камп… Перепрошую, але я не можу зустрічатися з тобою. Нема нічого такого, що я хотіла б обговорити з тобою, Алексе. Ти вже вибач мені.
Той недовірливо дивився на Ван-Кампа, тільки-но зауваживши його. Тоді, надто пізно втямивши, що тут важать не слова, а спротив висловленому, підступив до Кікі — й вона тут же відступила, немовби гидуючи його близькістю. На те Ріп злегка наїжився, й Алекс зупинився. Впали його наполовину зведені руки.
— Я напишу тобі, — шепнув він. — Це ж така жахлива помилка.
— Могла б статися, — відповіла Кікі. — Йди собі, будь ласка.
Алекс пішов, і в жахних громових перекотах порожнечі після його відходу Кікі якусь мить дивилася на двері й думала, що ось він повернувся був, що й досі не розлюбив, що все могло б забутися в його обіймах. Її пройняв дрож. Допіру тоді Кікі обернулася до Ріпа й відповіла на запитання, яке він щойно поставив.
— Так, це той самий чоловік.
— Він видається страхітливо нещасним.
— Не будемо говорити про нього. Не хочу його й знати. Йди сюди, Ріпе.
— Ось сюди?
— Не обіймай мене. Сиди на місці, щоб я тебе бачила.
Кікі справляла враження людини, що задихається й іде до вікна по ковток повітря. Думаючи з понурою втіхою, як не сподобалося б це Алексові, вона мовила:
— Ріпе, в Голлівуді є десятки твоїх ровесників, що й наполовину не такі вродливі, як ти, а однак заробляють великі гроші.
— Гадаєш, мені варто піти в кіно?
— Ні, тобі варто залишитися в коледжі. Але ти маєш брати великі гроші за те, що можеш робити щось краще, ніж будь-хто інший, і відкладати їх на час, коли інші люди перевершать тебе в цій справі.
— По-твоєму, я стану нічним сторожем чи ще кимсь таким? — Ван-Камп насупився. — Я ж не такий тупий… Думав уже про це. Сумно, правда?
— Сумно, Ріпе.
— Але, звичайно, ніхто ні в чому не певен. Має бути місце у світі для таких, як я.
— Воно є, я певна цього… Але мусиш почати зараз, тут-таки, щоб облаштувати його. Я допоможу тобі. Не хвилюйся, не закохаюся в тебе.
— Невже не закохаєшся?
— Звичайно ж, ні. Мене вже покидали, і я ще не оговталася, якщо взагалі оговтаюся від цього. — Кікі м’яко відсунулася від Ван-Кампа. — Припини, будь ласка. Хіба ти не розумієш, що вчора ввечері я була сама не своя?.. Ти ж мене навіть не знаєш, Ріпе. А може, й ніколи не знатимеш.