Страница 99 из 151
— …і мені важливо те, у який спосіб мене покидають. Ось твоя обручка… помісти її у свою археологічну колекцію… запхни її в кишеню. Он той чоловік через прохід дивиться на нас… На кінокартину з цікавим сюжетом.
— Кікі, я…
— За-ткни-ся!
— Гаразд, — понуро сказав він.
— Замість того напиши мені листа, і я дам його своєму чоловікові. Може, й вийду заміж за Ван-Кампа. Насправді я рада, що ти сказав… чи то пак не сказав… коли ти робив… тобто не робив. Сьогодні я порозважаюся з іншим хлопцем. Хочу почуватися вільною. А ось і станція…
У мить, коли вони звелися на ноги, Кікі кинулася геть від Алекса, рвучко й відчайдушно пробиваючись проходом і наштовхуючись на людей. Насамкінець пройнята пристрасним бажанням утекти за всяку ціну дівчина спіймала за руку пасажира, що швидко рухався й мав право зійти першим, з розгону відбилася від нього й вилетіла з дверей на перон-набережну.
— Вибачте, — видихнула вона. — Перепро…
Це був Ван-Камп. Зніяковіла Кікі мало не бігла поряд нього, відповідаючи на його усмішку.
— Справді, ви грали чудово, — сказала вона, засапавшись. — Мене тут переслідує страшний чоловік. Чи не провели б ви мене до таксі? Їй-бо, я ні краплинки не випила, але він розбив моє серце. І це відбилося на мені так само, як скляночка спиртного.
Вони поспішали доріжкою — злітно-посадковою смугою — до тихої мармурової гробниці Великого центрального вокзалу[198].
— То ви не можете повернути його собі?
Ван-Камп запитав це не зовсім усерйоз, але Кікі не зважала.
— Ой, ваше бідне обличчя! — вигукнула вона. — Ви таки були неперевершені. Я дивилася гру разом із гарвардцем, і вона його просто пригнітила. Та ні, я не намагатимусь повернути його. Спершу думала, що спробую це зробити, але в останню хвилину передумала.
Вони дійшли до стоянки таксі. Ван-Кампові їхати до центру. Чи не можна було б підвезти Кікі?
— О, будь ласка!
У машині вони дивились одне на одного у світлі бентежливих перших вогнів, що блимали у вікні. Ван-Камп мав блакитні очі, викувані із заліза й пофарбовані попелястим золотом. Він був сором’язливий і скутий, але, цілком певно, за все своє життя не зробив жодного скутого руху.
Зауваживши це, Кікі враз поринула в порожнечу й зненацька перетворилась на таку дівчину, що йому до пари. Наодинці з Ван-Кампом вона не мала інших планів, крім таких, що могли б поєднати їх обох. Він мав піти на якусь зустріч, та вже за кілька хвилин не дуже й квапився на неї. Кікі прозвала його Ріпом[199], перш ніж вони замовили вечерю.
— Я мало не вступив до Гарварду, — признався їй Ван-Камп. — Якийсь час подумував стати футболістом-професіоналом, але вирішив здобути освіту.
— Скільки вам платять?
— Мені? Та нічого не платять.
— Я гадала, що вся річ у грошах.
— Я б хотів, щоб так воно й було. Мої знайомі хлопці в коледжах на Заході заробляють по сотні за місяць. Все, що я заробив, — це позика. І, звичайно, я безплатно харчуюся за столом для спортсменів в університетській їдальні, але за це мушу відробляти. Маю з півдесятка різних обов’язків у студентському містечку.
— Це несправедливо, — розсудила Кікі. — Вони мали б вам платити. Ви ж залучаєте людей на матчі, щоб спостерігати за вами. У вас є щось цінне на продаж, як-от…
— Як-от мозок. Ну ж бо, скажіть це. Часом сам дивуюся, чому я вступив до коледжу.
— Так чи сяк, а вони повинні платити вам за те, що ви в цій команді.
— А ви не проти ось так їм сказати?
Що кілька хвилин Кікі здригалася, згадуючи Алекса Консідайна. Цікаво, чи він тепер шкодує; цікаво, чому це він розлюбив: може, Кікі щось не те зробила або не так повелася; а може, знайшлась якась інша дівчина. І кожного разу вона пильно придивлялася до Юберта Ґ. («Ріпа») Ван-Кампа (вага 159 фунтів, зріст 5 футів 11 дюймів) і думала, що ніхто ніколи не був такий вродливий.
Вони пішли до танцю, й коли оркестр грав «Проминуло» і «Втрачено»[200], Кікі почувалася спустошеною і боязкою, бо минулого місяця танцювала під цю музику з Консідайном. Та коли зазвучала «Цяця»[201], все було добре, бо танцювалося з Ван-Кампом зовсім інакше — чудно й дуже приємно водночас. Потім у таксі Кікі цілувала його — майже самовіддано, до такої міри, якої він хотів. Кілька годин вона вела благородну гру, аж поки Ван-Камп став дивною неясною постаттю когось дуже близького, не незнайомця й не зовсім приятеля.