Цент на двох

Джеллібін

Джим Пауелл був «джеллібіном» або желейним бо­бом. Як би не хотілося мені зробити його привабливим персонажем, але вважаю, що обманювати вас у цьому питанні було б негідно. Він був на дев’яносто дев’ять і три чверті відсотків до нутра кісток зашкарублим «джелібіном» і неквапливо ріс протягом усього щорічного сезону на плантаціях значно нижче лінії Мейсон-Діксон.

Тож, якщо ви назвете когось із Мемфісу «джеллібіном», він, цілком можливо, витягне довгу тугу мотузку з кишені на стегні і повісить вас на першому телеграфному стовпі. Якщо ви назвете «джеллібіном» жителя Нового Орлеана, він, мабуть, посміхнеться до вас і запитає щось на кшталт, хто веде вашу дівчину на бал Марді Гра. Той конкретний «джеллібін», який став головний героєм цієї історії, зростав якраз між цими двома населеними пунктами — у маленькому містечку із сорокатисячним населенням, яке сонно дрімало протягом сорока тисяч років на півдні Джорджії. Час від часу він прокидався уві сні і бурмотів щось про війну, яка десь і колись відбувалась, і про яку всі інші давно вже забули.

Отже, Джим був «джеллібіном». Я знову повторюю це слово, бо воно так приємно звучить — швидше, як початок казкової історії, — ніби Джим був позитивним героєм. Це створює образ із круглим апетитним обличчям та всілякими листям та овочами, що ростуть із його капелюха. Але Джим був довгим і худорлявим, та ще й скоцюрбленим від того, що багато часу проводив за більярдними столами. Таких, як він, на безтурботній Півночі називають ледащами. «Джелібінами» кличуть по усій Конфедерації тих людей, які усім своїм життя доводять знову і знову, що ледащами були, є і будуть.

Джим народився у білому будинку, який потопав у зелені: спереду чотири побиті погодою колони, а ззаду — велика решітка, яка створювала веселий перехресний фон для квітчастого, випаленого сонцем газону. Спочатку мешканці білого будиночка володіли ділянкою землі поруч, і тими, що були за нею, але це було так давно, що навіть батько Джима навряд чи це пам’ятав. Насправді він вважав це питання настільки незначним, що коли вмирав від отриманого у бійці поранення з пістолета, не вважав за потрібне навіть сказати про це маленькому переляканому Джиму, якому на той час було п’ять років. Білий дім став пансіоном, яким керувала мовчазна дама з Мейкона. Джим називав її тіткою Меймі й ненавидів усією душею.

У п’ятнадцять він ходив до середньої школи, носив копицю чорного неохайного волосся і боявся дівчат. Він ненавидів свій дім, де чотири жінки та один старий з року в рік продовжували нескінченну балаканину про те, які ділянки належать Пауеллам і які саме квіти саджати. Іноді батьки маленьких дівчаток у місті, згадуючи матір Джима, вбачали схожість у темних очах та волоссі й запрошували його на вечірки, але там він поводився досить сором’язливо і скуто, віддаючи перевагу сидінню на від’єднаній осі автомобіля в гаражі Тіллі й кидаючи кості або нескінченно досліджуючи свого рота довгою соломиною. Заради кишенькових грошей він брався за будь-яку роботу, і саме через це перестав ходити на подібні заходи. На своїй третій вечірці маленька Марджорі Хейт прошепотіла необачно, але досить чутно, що це той хлопець, який іноді приносить продукти. Тож замість тустепу і польки Джим навчився викидати на костях будь-яке число, і слухав пікантні історії про всі стрілянини, що відбувалися навколо протягом останніх п’ятдесяти років.

Коли йому виповнилося вісімнадцять, розпочалася війна, і протягом року Джим працював у військово-морській верфі Чарльстона, шліфуючи латунь. Потім задля різноманітності він вирушив на Північ і робив те саме у Брукліні.

По закінченню війни Джим повернувся додому. Йому тоді був двадцять один рік, штани були занадто короткими й занадто обтислими. Його застебнуті черевики були високими й вузькими. У кольорах краватки, що звисала з його шиї, було вражаюче поєднання фіолетового та рожевого кольорів, а над нею — пара блакитних очей, вицвілих, наче шматок дуже доброї, але старої тканини, що довгий час перебувала на сонці.

У сутінках одного квітневого вечора, коли над бавовняними полями та спекотним містечком опустився ніжно-сірий серпанок, майорів його неясний обрис, прихилений до дощатої огорожі. Джим насвистував, милуючись місяцем, що виглядав над вогнями Джексон Стріт. Його мозок протягом години наполегливо обміркував одне питання. «Джелібіна» запросили на вечірку.

У школі Джим сидів поруч із Кларком Дарроу. Вони були у тому віці, коли всі хлопці ненавидять всіх дівчаток. І тоді як соціальні прагнення Джима були поховані у масляному повітрі гаража, Кларк по черзі закохувався то в одну, то в іншу дівчину, навчався у коледжі, починав пити, кидав це заняття — коротко кажучи, уславився у місті вражаючим красенем та гульвісою. Однак, Кларк і Джим підтримували дружні стосунки, які, хоч і трапились випадково, були цілком справжніми.

Того дня вдень старий «форд» Кларка пригальмував біля Джима, який стояв на тротуарі, і ніби ненароком Кларк запросив його на вечірку в заміському клубі. Що саме змусило його це зробити, невідомо, як невідомо і те, що змусило Джима прийняти це запрошення. Останнє, мабуть, було через нудьгу та несвідоме прагнення до пригод. І тепер Джим тверезо це обмірковував.

Він почав наспівувати, барабанячи своєю довгою ногою по кам’яній брилі на тротуарі, доки у нього не почало виходити у такт із голосом:

За милю від дому

у місті джелібінів

живе королева,

місцева краля Жанна.

У кості там грає,

що певно і донині

в руках у красуні

поводяться слухняно.

Він замовк і відстукав ногами у переривчастому ритмі фінал пісні.

— Чорт забирай! — пробурмотів Джим собі під ніс.

Там мали бути усі — старі знайомі, вся ця компанія, до якої мав належати й він, адже завжди був пов’язаний із давно проданим за борги білим будинком і з офіцером, портрет якого в сірих тонах висів над каміном. Але ця компанія так само поступово, як дюйм за дюймом подовжувались сукні дівчат та штани хлопців, перетворилася на вузький круг однодумців. І для того суспільства, де всі кликали одне одного на ім’я та мали спільні потаємні інтереси, Джим був аутсайдером, адже був бідним. Більшість юнаків поблажливо впізнавали його під час зустрічі; з дівчатами було не краще — привітатися, знявши капелюха, Джим наважувався лише з трьома-чотирьма з них. Ось і все.