Цент на двох

— Це були дві такі жахливі величезні мавпи!

— Загалом, виходить, три.

— Тільки дві, якщо ти їм не віддаси мене. Друже, поквапся; вони за мить будуть на сходах.

Уізел дістав із закутка жезл без вістря, і, піднявши його вгору до високої стелі, відсунув важкий люк, що вів до мансарди.

— Тут немає сходів.

Він підсунув лавку під люк, на яку М’які Туфлі заліз, потім сів, певний час вагаючись, підхопився, знову присів, а потім на диво жваво стрибнув угору. Він зачепився за край отвору і якусь мить гойдався туди-сюди, аби зачепитися зручніше, нарешті напружився і зник у темряві вгорі. Було чути щурів, які зашурхотіли звідусіль, ….і тиша.

Уізел повернувся до столу, за яким читав, відкрив «Легенду про Брітомарта або про цнотливість» — і чекав, що буде далі.

Минула майже хвилина, і на сходах почувся галас, а далі — стукіт у двері, наче молотком. Уізел зітхнув і, взявши у руку свічку, підвівся.

— Хто там?

— Відчиніть двері!

— Хто там?

Різкий удар розтрощив тендітну деревину з одного її боку. Уізел відчинив двері — лише на кілька дюймів — і високо підняв свічку. Він намагався здатися боязким, надзвичайно поважним громадянином, чий спокій так ганебно порушили.

— Лише година для нічного відпочинку… невже я прошу забагато!... що за бешкетники?

— Мовчи, базікало! Він тут?

На вузькі сходи величезними тремтливими обрисами падали тіні двох кавалерів; при світлі Уізел зміг уважно їх роздивитись. Справжні пани, вони були поспіхом, але багато вбрані — в одного з них була важко поранена рука, обидва були не в собі від люті. Не слухаючи здивованого Уізела, вони штовхнули його до кімнати й почали діловито, але обережно штурхати своїми мечами в усі підозрілі темні плями кімнати, продовжуючи свої пошуки до самої спальної кімнати Уізела.

— Ти його тут сховав? — люто вимагав поранений.

— Його — це кого?

— Ну, не тебе ж, справді!

— Тут не було нікого, окрім вас двох….

На мить Уізелу здалося, що він виглядає надто смішним, бо пани, таке відчуття, бачили його наскрізь.

— Я чув когось на сходах, — поквапливо визнав він, — це було принаймні п’ять хвилин тому. Скоріш за все, вгору він так і не піднявся.

Він хотів було продовжити й пояснити, наскільки заглибився у читання «Королеви фей», але, принаймні на даний момент, його відвідувачі, як і великі святі, були байдужі до культурної спадщини.

— Що цей тип наробив? — поцікавився Уізел.

— Насильство! — вигукнув чоловік з пораненою рукою. Господарю його очі здалися насправді дикими. — Моя рідна сестра. О, заради Христа і Небес, віддай нам цього чоловіка!

Уізел здригнувся.

— Хто він такий, цей чоловік?

— Боже правий! Ми навіть не знаємо цього... Що за люк там, на стелі? — спитав він раптом.

— Він заколочений цвяхами й не використовується роками. — Уізел згадав про жердину в кутку, і його пройняли дрижаки, але цілковитий відчай обох чоловіків притупив їхню кмітливість.

— Ми з тобою, на жаль, не акробати… тож без драбини не обійтися, — мляво промовив поранений.

Його супутник почав істерично реготати.

— Акробат. О, так, акробат! Еге ж….

Уізел здивовано витріщився на них.

— Найстрашніше те, — закричав чоловік, — що ніхто — о, ніхто — не міг би потрапити туди, окрім акробата.

Кавалер з пораненою рукою нетерпляче ляснув пальцями здорової.

—Треба перевірити сусідні двері — а далі й всі інші у будинку!

Майже втративши надію схопити втікача, ті двоє вийшли похмурі, мов дощові хмари. Уізел зачинив двері на замок і на мить затримався біля них: серце його було сповнене співчуття.

Тихе «егей!» змусило його підвести очі. Володар м’яких туфель вже встиг трохи відсунути люк і зазирав у кімнату; на його обличчі, дещо подібному на ельфійське, застигла гримаса неприязні, але разом з тим і сардонічного задоволення.

— Напевно, із шоломами вони зняли й власні голови, — пошепки зауважив він, — але що стосується нас з тобою, Уізеле, нас так легко не обдуриш!

— Будь ти проклятий, — рішуче вигукнув Уізел. — Я знав, що ти собака, але мені вистачило почути навіть половину тієї історії, аби запалати бажанням проломити твій череп.

Чоловік у м’яких туфлях витріщився на нього, шоковано кліпаючи.

— Що б там не було, — промовив чоловік нарешті, — гідним у цій ситуації лишитися неможливо.

Після цього він проліз крізь отвір, на мить зависнувши, і стрибнув на підлогу, подолавши не менш семи футів висоти.

— Один із тамтешніх щурів збирався поснідати моїм вухом… з видом бувалого гурмана, — продовжував він, витираючи об себе руки. — Я сказав йому щурячою мовою, що в мені міститься смертельна отрута, тож він шмигнув геть.

— Може, ти мені краще розповіси докладніше про нічну розпусту? — гнівно наполягав Уізел.

М’які Туфлі торкнувся великим пальцем носа і насмішкувато, глузуючи поворушив іншими пальцями.

— Йому ще й до жартів! — пробурмотів Уізел.

— В тебе є папір? — недоречно спитав М’які Туфлі, а потім не надто люб’язно додав: — Ти ж вмієш писати, я сподіваюсь?

— Чому я повинен давати тобі папір?

— Ти хотів почути про нічні розваги. Отже, виділи мені перо, чорнила, пачку паперу та кімнату, де я можу зручно влаштуватися.

Уізел вагався.

— Забирайся! — сказав він нарешті.

— Як забажаєш. Але май на увазі, що в тебе з-під носа вислизає виключно загадкова історія.

Уізел почав сумніватися — бо він був м’яким, наче ірис, — і поступився. М’які Туфлі усамітнився у сусідній кімнаті з усім, що потрібно, обережно зачинивши за собою двері.

Уізел щось пробурмотів і повернувся до «Королеви фей», у домі знову запанувала тиша.

Минула четверта година ранку. В кімната потьмяніло, темрява надворі була пронизана вологою та прохолодою, і Уізел, обхопивши голову руками, низько нахилився над своїм столом, а перед ним поставали образи лицарів, фей та багатостраждальних дів. Уздовж вузької вулички надворі фиркали дракони; коли помічник сонного зброє­носця розпочав свою роботу о пів на п’яту, відлуння гучного дзвону і стукоту кольчуги здавалося все більше схожим на маршову кавалькаду.