Страница 67 из 96
Треба звернути увагу на те, як Ізабель вміла подавати в компанії якусь свою думку. По-перше, вона повторювала її натхненним контральто з незначним південним акцентом; потім, ніби відсторонено, дарувала свою чудову усмішку; потім наводила думку в різних варіаціях і використовувала свого роду психологічний метод, і все це в іменній формі діалогу.
Дункан був зачарований і зовсім не усвідомлював, що все це робиться не для нього, а заради очей, що блищали під блискучим, ретельно напомадженим волоссям, трохи ліворуч від неї. Наче актор у потоці власного свідомого магнетизму, який все ж таки встигає скласти враження щодо більшості глядачів у перших рядах, Ізабель оцінювала і Стівена Палмса. По-перше, він був світловолосим, тож вона трохи засмутилася, бо очікувала на стрункого, наче олівець, брюнета. Щодо іншого, окрім слабкого рум’янцю та прямого романтичного профілю, враження на неї справив щільно одягнений костюм і шовкова сорочка. Такі сорочки все ще приваблювали жінок, але чоловіків, навпаки, тільки втомлювали.
Стівен лише мовчки усміхався.
— Ти згоден зі мною? — спитала вона раптом, обернувшись до нього ніби випадково.
Він кивнув і усміхнувся ще ширше.
Потім усі загомоніли, і Елейн повела присутніх до їхніх столиків. Стівен трохи нахилися до неї й прошепотів:
— Ізабель, за столом сідаймо поруч.
У Ізабель перехопило подих. Хоча вона й очікувала на такий поворот, та все ж гадала, що подібну ініціативу мала взяти на себе інша зірка, але режисер раптом вклав цю фразу у вуста другорядного персонажа — тож їй не варто анітрохи втрачати лідерство. Обідні столики дрижали від сміху через плутанину під час вибору місць, а потім Ізабель відчула на собі допитливий погляд сусіда.
Їй це доставило надзвичайну насолоду, а Дункан Коллард був настільки захоплений перспективою свого успіху, що забув витягнути стілець для Елейн і почувався трохи розгубленим. Стівен сів з іншого боку, сповнений впевненості та самолюбства, дивлячись на неї більш відкрито.
На відміну від Дункана, він почав прямо.
— Я багато чув про тебе, відколи ти носила коси...
— Весело сьогодні, чи не так?
Обоє зупинилися. Ізабель сором’язливо обернулася до Стівена.
З виразу її обличчя завжди легко було все зрозуміти, але вона таки промовила:
— Від кого ж ти чув?
— Від усіх — впродовж усіх цих років, що ми не бачились.
Вона зашарілася.
Дункан, що сидів праворуч, втратив у той момент бодай якісь шанси, хоча поки що цього не усвідомлював.
— Я розповім, що саме пам’ятав про тебе усі ці роки, — продовжував Стівен.
Вона трохи нахилилася до нього і збентежено розглядала листя селери перед собою. Дункан зітхнув — він знав Стівена та його вміння завойовувати серця, тож відвернувся до Елейн і запитав її, чи не збирається вона їхати вчитися наступного року.
Ізабель та Стівен явно не були невинні, але і досвідченими їх назвати було важко. Мало того, подібні ярлики мали дуже незначну цінність у грі, яку вони почали — кожен з них грав роль, яку міг би грати роками. Вони обидва розпочали з привабливої зовнішності та яскравих темпераментів, а решта була результатом прочитання певних популярних романів та підслуханих уривків розмов старших товаришів у вбиральні.
Чим більш широко відкритими та невинними здавалися очі Ізабель, тим пропорційно менше вірив їм Стівен. Він чекав, доки маску буде скинуто, але водночас не ставив під сумнів право Ізабель її носити.
Її, своєю чергою, анітрохи не вражала його витончена байдужість. Вона жила у великому місті й мала більший досвід спілкування, але прийняла лінію поведінки Стівена. Це була одна з десятків подібних маленьких угод. Він усвідомлював, що отримана ним прихильність Ізабель зумовлена тим, що її попередньо до цього підготували. Стівен бачив, що ніхто з присутніх не був цікавішим за нього, але йому доведеться робити все можливе, аби не втратити цю перевагу.
Тож вони продовжували, з безмежною підступністю, яка б жахнула батьків обох.
Коли пів дюжини маленьких столиків спорожніли, почалися танці. Все йшло, як вона і гадала — хлопці один за одним вихоплювали Ізабель кожні кілька футів, а потім по кутах сварилися один з одним: «Ти міг мені не заважати?!» і «Їй це теж не сподобалось — вона сказала мені про це, коли я черговий раз її впіймав».
Це було правдою — вона казала так усім і потискала на прощання руки, ніби говорячи: «Без танцю з Вами цього вечора було б сумно».
Минув деякий час, приблизно години дві, і менш палкі залицяльники зрозуміли, що було б краще зосередити свої псевдопристрасні погляди на комусь іншому, адже об одинадцятій годині знайшли Ізабель та Стівена у шкіряній вітальні неподалік від читальної зали. Вона розуміла, що вони є красивою парою, і їм пасує сидіти на цьому шкіряному дивані, а усі інші — менш яскраві екземпляри — нехай миготять та спілкуються внизу. В очах хлопців, що проходили повз дверей, була помітна заздрість, дівчата, що випадково зазирали до кабінету, — лише сміялися та насуплювалися, але брали собі на замітку.
На цей момент вони вже встигли дещо обговорити та згадати з минулого життя. Більшість почутого не стало для Ізабель новиною. Стівен був першокурсником у коледжі та грав у хокейній команді класу. Він, натомість, дізнався, що деякі хлопці, з якими вона гуляла у Балтіморі, були «незбагненно моторними» і приходили на вечірки в нетверезому стані — більшості було двадцять і більше років, і вони чудово ганяли на «штутцах». Добра половина з них, здавалося, були вихідцями з різних шкіл-інтернатів та коледжів, але деякі з них здобули успіхи у спорті, що змусило Стівена дивитися на неї із захопленням.
Насправді Ізабель дізнавалася усі подробиці студентського життя у коледжі головним чином від старших кузин. Вона зустрічалася з багатьма молодиками, які вважали її «милим дитям», за яким «варто пильнувати». Але Ізабель так майстерно нанизувала реальні імена на вигадані історії про веселощі, що вони б з легкістю вразили навіть бувалого віденського аристократа. Ось такий вплив мало юне контральто на шкіряному дивані.
Як я вже казав, вони багато про що вже встигли поговорити, навіть на додаток, — підійшли до головного. Стівен залишився на день довше заради того, щоб побачитися з Ізабель і вже о пів на першу ночі мав встигнути на поїзд. На вокзалі на нього чекали речі, а годинник вже починав важко відтягувати кишеню.
— Ізабель, — раптом сказав він, — я хочу тобі дещо сказати.