Страница 51 из 96
Вона ледь стримала посмішку — ніби бізнес мав хоч якісь наслідки у його житті.
— Але тобі потрібна ця поїздка. Я подарую її тобі.
Він знову підвівся і, перейшов до свого столу і сів.
— У мене є трохи грошей у нью-йоркському банку, які лежать там досить довго, — сказав він, коли він намацував у шухляді чекову книжку. — Я мав намір закрити рахунок. Подивимось.Тут ось…. — Його перо шкрябало по паперу. — Де, чорт забирай, промокальний папір? А, ось він…
Він повернувся до вогню, і рожевий довгастий папір впав їй на коліна.
— Тату!
Це був чек на триста доларів.
— Але чи можеш ти собі це дозволити? — вимагала вона.
— Все гаразд, — заспокоїв він її, киваючи. — Це може бути різдвяним подарунком, і тобі, певно, знадобиться плаття, капелюшок або щось ще перед тим, як ти вирушиш.
— Але ж.., — невпевнено почала вона, — я невпевнена, чи варто мені це брати чи ні! У мене є дві сотні на моєму власному рахунку, ти знаєш. А ти впевнений…
— О, так!, — він махнув рукою з розкішною безтурботністю. — Тобі потрібен відпочинок. Ти говорила про Нью-Йорк, і я хочу, щоб ти поїхала туди. Повідом когось зі своїх друзів з Єлю чи з якогось іншого коледжу, і вони запросять тебе на випускний вечір чи щось таке. Це буде добре. Ти добре проведеш час.
Він різко опустився на стілець і видав довге зітхання. Янсі склала чек і сховала його за пазуху сукні.
— Ну, — тихо протягнула вона, повернувшись до звичної манери, — ти, звісно, наймиліший татко на світі, але ж і я не хочу бути настільки жахливо екстравагантною.
Її батько не відповів. Він ще трохи зітхнув і спокійно розслабився на стільці.
— Звичайно, я хочу поїхати, — продовжувала Янсі.
Батько все ще мовчав. Вона подумала, може він спить.
— Ти спиш? — вимагала вона, тепер весело.
Вона нахилилася до нього, потім вона випростувалася і подивилася на нього.
— Тату, — невпевнено сказала вона.
Її батько залишався нерухомим, рум’яний колір раптово зник з його обличчя.
— Тату!
Вона збагнула, і від цієї думки їй стало холодно, а груди стиснуло неначе залізом, що вона одна в кімнаті. Після шаленої миті вона сказала собі, що її батько помер.
Янcі відносилась до себе самої з незмінною лагідністю — судила про себе, як мати може судити про невиховану, зіпсовану дитину. Вона не була занадто розумною, а також не мала ніякої впорядкованої та виваженої власної філософії. На таку катастрофу, як смерть батька, її негайною реакцією було істерична жалість до себе. Перші три дні були чимось на кшталт кошмару, але сентиментальна цивілізація, що є такою ж безвідмовною, як і сама Природа, що заліковує рани своїх більш щасливих дітей, надихнула певну місіс Орал, яку Янсі завжди ненавиділа, пристрасним інтересом до подібних криз. З усіма відповідними намірами й результатами пані Орал здійснила поховання Тома Боумана. Вранці після його смерті Янсі відправила телеграму своїй тітці по матері в Чикаго, але поки що ця стримана і доброзичлива леді не надіслала жодної відповіді.
Увесь час, протягом чотирьох днів, Янсі сиділа у своїй кімнаті нагорі, чуючи кроки людей що підіймалися на ґанок і спускалися з нього, і це просто посилило її нервозність від того, що дзвоник був відключений. За розпорядженням пані Орал! Дверні дзвінки у таких випадках мають бути відключені! Після поховання померлого напруга трохи спала. Янсі, одягнена у нову чорну сукню, розглядала себе у дзеркалі в ніші стіни, а потім плакала, бо здавалася собі дуже сумною і вродливою. Вона спустилася вниз і спробувала почитати якийсь журнал про кіно, сподіваючись, що вона не буде одна в будинку, коли зимова темрява зійде одразу після чотирьох годин.
Сьогодні вдень місіс Орал звеліла покоївці взяти вихідний, і Янсі тільки-но зайшла до кухні, щоб з’ясувати чи вона вже пішла, коли раптом у будинку несподівано пролунав дзвінок, що знову включили. Янсі здригнулася. Вона зачекала хвилинку, потім пішла до дверей. Це був Скотт Кімберлі.
— Я тільки збирався поцікавитись як ви почуваєтеся, — сказав він.
— О! Набагато краще, дякую, — відповіла вона з тихою гідністю, яка здавалася придатною до її ролі.
Вони так і стояли у холі, відчуваючи певну незручність, і кожен згадував напівграйливі, напівсентиментальні обставини їх останньої зустрічі. Здавалося, така невдала прелюдія до такої похмурої катастрофи. Тепер у них не було спільних тем, не було пауз, які можна було б заповнити легкими натяками на їхнє взаємне минуле, і у нього не було жодного приводу, через який він міг би гідно удати, що дійсно поділяє її горе.
— Може Ви зайдете? — сказала вона, нервово кусаючи губу.
Він пішов за нею до вітальні й сів поруч з нею. Ще через хвилину, просто тому, що він там був тут, живий і доброзичливий, вона плакала у нього на плечі.
— Ну, ну! — казав він, обіймаючи її і якось по-дурному погладжуючи її по плечу. — Ну, ну, ну!
Він був достатньо мудрий, щоб не приділяти забагато значення її діям. Її переповнювали горе, печаль і самотність, і вона так само могла б плакати на будь-якому іншому плечі. При всьому тому, що між ним промайнув який біологічний імпульс, те саме відбулося б, навіть якби йому вже було сто років. За хвилину вона випростувалась і сіла рівно.
— Прошу пробачення, — пробурмотіла вона ламким голосом. — Але … сьогодні в цьому будинку так похмуро.
— Я розумію, як ви себе почуваєте, Янсі.
— Чи я… я не… я не сильно намочила Ваш піджак?
Через напружену вимушеність ситуації вони обоє істерично засміялися, і через сміх вона на мить повернула властиву їй поведінку.
— Я не знаю, чому я обрала Вас, щоб розридатися, — вигукнула вона. — Насправді я не роблю такого, без розбору на плечах, кожного, хто завітав.
— Я вважаю це компліментом, — відповів він тверезо, — і я можу зрозуміти стан, в якому Ви перебуваєте. — Потім, після паузи він додав: — Чи маєте якісь плани?
Вона похитала головою.
— Ма-майже ніяких, — пробурмотіла вона через короткі схлипи. — Я думала поїхати й пожити у тітки в Чикаго деякий час.
— Я думаю, що це було б на краще — набагато найкраще. — Потім, оскільки він не міг нічого більше сказати, він додав: — Так, набагато краще.
— А що Ви робите — тут, у місті? — поцікавилася вона, відновлюючи подих і промокнувши хусткою очі.
— О, я залишився у Роджерсів. Просто затримався.
— На полювання?
— Ні, просто затримався.
Він не сказав їй, що він затримався у місті заради неї. Вона могла подумати, що це занадто настирливо.