Цент на двох

— Все буде добре, — заперечила Янсі. — Нічого страшного, і він не становить жодних проблем. Він, мабуть, просто трохи перебрав, і цей віскі у нас тут — ну ви самі розумієте! Таке вже відбувалося один раз раніше — минулого року, — додала вона.

Її пояснення сподобались їй самій — вони здалися досить задовільними.

— Чи можна мені все ж присісти на хвилинку?

Вони присіли поруч на плетену канапу.

— Я думаю затриматися на кілька днів, — сказав Скотт.

— Як мило! — у її голосі знов почулися томливі ноти.

— Мій кузен Піт Роджерс сьогодні почувався не досить добре, але завтра він має намір постріляти качок, і хоче, щоб я пішов з ним.

— О, як захопливо! Мені завжди нестерпно хотілося поїхати на полювання, і батько завжди обіцяв мене взяти з собою, але він ніколи цього так і не зробив.

— Ми поїдемо приблизно на три дні, а потім. я думаю, що повернуся і залишусь ще на наступному тижні...

Він раптово замовк і нахилився вперед, прислухаючись.

— Що це, заради Бога, таке?

З кімнати, яку вони нещодавно покинули, несподівано залунали уривчасті звуки музики — нерівний акорд на гітарі та пів дюжини слабких початкових тактів.

— Це батько! — вигукнула Янсі.

Тепер до них долинув голос, п’яний і неясний, який намагався тягнути довгі сумні ноти:

Співайте пісню міст і селищ, 

Повсюди на цій залізниці, 

Негр найбільш щасливий 

Як тільки вийшов із в’язниці.

— Як моторошно! — вигукнула Янсі. — Він перебудить увесь квартал.

Приспів закінчився, гітара знову задзвеніла, потім видала останній різкий сплеск і замовкла. Через хвилину після усіх цих порушень тиші роздалося тихе, але цілком певне хропіння. Містер Боуман, вгамувавши свої музичні потреби, відсипався.

— Давайте трохи покатаємося, — нетерпляче запропонувала Янсі. — Щось я занервувала занадто.

Скотт із готовністю піднявся, і вони пішли до машини.

— Куди ми підемо? — поцікавилася вона.

— Мені все одно.

— Ми можемо піднятися на пів кварталу до Крест-авеню — це наша головна вулиця, — а потім поїхати на узбережжя річки.

Коли вони повернули на Крест-авеню, новий собор, величезний та незавершений, який своїм виглядом наслідував собор, що випадково залишився незавершеним у якомусь маленькому фламандському містечку, виник прямо перед ними, як огрядний білий бульдог, що присів на своїх стегнах. Привиди чотирьох апостолів у місячному сяйві мляво дивилися на них зі стінних ніш, все ще вкриті білим пилом, який на них залишили будівельники. Собор відкривав Крест-авеню. Після нього з’явилася велика цегляна будівля, побудована Р. Р. Комерфордом, королем борошна, а за ним на півмилі тягнулися претензійні кам’яні будинки, побудовані у похмурі 90-ті. Їх прикрашали жахливі проїзні шляхи, на яких колись звучали копита добрих коней та величезні круглі вікна, які вінчали другі поверхи.

Суцільний ряд цих мавзолеїв був порушений лише невеликим парком, де у трикутнику трави стояв Натан Хейл десяти футів заввишки з руками, зав’язаними за спину кам’яною мотузкою, і з крутого обриву дивився на повільну Міссісіпі. Крест-авеню пролягала уздовж обриву, але зовсім не дивлячись на нього, і, здавалося не маючи про нього ані найменшої гадки, бо всі будинки були повернуті фасадами в інший бік. Після першої півмилі будинки ставали дедалі новішими, втілюючи ризиковані задуми трав’яних галявин, ліпнини або гранітних особняків, що за допомогою різноманітних поступових доопрацювань імітували мармурові контури Малого Тріанону. Будинки цієї частини вулиці промайнули повз «родстер» за кілька хвилин; потім дорога повернула, і машина попрямувала прямо в місячне сяйво, яке лилося на неї, неначе з фари якогось гігантського мотоцикла далеко вгорі по вулиці.

Вони промайнули повз низький коринфських силует «Храму християнської науки», повз квартал похмурих каркасних жахів, пустельний ряд будівель із червоної цегли — невдалий експеримент кінця 90-х — потім нові будинки, знову з яскраво-червоної цегли, з обробкою білого кольору, чорні залізні паркани та живі огорожі, що окреслювали квіткові газони. Вони пронеслися мимо, згасали, щезали, насолоджуючись миттю своєї величі; тоді з’явилися чекаючи при місячному світлі своєї черги вийти з моди, як і каркасні будинки, куполоподібні особняки нижнього міста та будинки з бурого каменю, найстарші на Крест-авеню.

Дахи раптово опустилися, газони зменшилися, а самі будинки стиснулися в розмірах і перетворилися в бунгало. Вони займали усю останню милю, до повороту річки, який обривав горду вулицю біля статуї Челсі Арбутнота. Арбутнот був першим губернатором — і фактично останнім англосаксонської крові.

Допоки Янсі не промовила ані слова, все ще поглинута роздратуванням вечора, але якось заспокоєна свіжим повітрям листопаду Півночі, що мчав повз них. Треба буде забрати шубку зі сховища наступного дня, подумала вона.

— Де ми зараз?

Коли вони сповільнилися, Скотт з цікавістю дивився на помпезну кам’яну фігуру, що ясно вимальовувалась при чіткому місячному сяйві, однією рукою тримаючи книгу, а вказівним пальцем іншої вказуючи, ніби виражаючи докір, безпосередньо якимось будівельним роботам, що тривали на вулиці.

— Це кінець Крест-авеню, — сказала Янсі, звертаючись до нього. — Це наша головна вулиця.

— І музей американських архітектурних невдач.

— Що?

— Нічого, — пробурмотів він.

— Я повинна була вам пояснити. Я забула. Ми можемо піти по бульвару вздовж річки, якщо хочете — чи ви втомилися?

Скотт запевнив її, що він не втомився — анітрохи.

Цементна дорога крутилася під темними деревами, переходячи у бульвар.

— Міссісіпі — як мало вона зараз означає для вас! — раптом сказав Скотт.

— Що? — Янсі озирнувся. — А, річка.

— Я думаю, що колись це було дуже важливо для ваших предків.

— Моїх предків тоді тут не було, — з певною гідністю сказала Янсі. — Мої предки були з Мериленду. Мій батько приїхав сюди, коли закінчив Єль.

— Он як! — Скотт був ввічливо вражений.

— Моя мати була звідси. Мій батько приїхав сюди з Балтімору через стан здоров’я.

— Он як!

— Звісно, тепер ми належимо до цих місць, я гадаю, — додала вона зі слабкою поблажливістю, — як і до всіх інших.

— Звичайно.

— Крім того, я хотіла б жити на Сході, але я все ще не можу переконати батька, — закінчила вона.