Цент на двох

Але в натовпі було одне обличчя, до якого його узагальнення не стосувалося. Коли його очі знаходили Янсі Боуман серед танцюристів, він почувався набагато молодшим. Вона була втіленням усього, що танець так і не виразив — витонченої молодості, гордовитості, свіжості й краси, яка була сумною і швидкоплинною, як пам’ять уві сні. Її партнер, молодий чоловік з таким невиразним червоним обличчям з білими плямами, ніби йому дали ляпаса у холодну погоду, здавалось, не викликав у неї жодного інтересу і її погляд час від часу падав на натовп, обличчя, одяг, з якоюсь далекою і непомітною меланхолією.

— Темно-сині очі, — сказав Скотт до місіс Роджерс. — Я не знаю, чи вони означають хоч щось, окрім того, що вони просто гарні, але ніс, верхня губа і підборіддя, безумовно, аристократичні — якщо можна так сказати, — додав він.

— О, вона дуже аристократична, — погодилась місіс Роджерс. — Її дід був сенатором або губернатором, чи щось таке, в одному з південних штатів. Її батько теж дуже аристократично виглядає. О так, вони дуже аристократичні; вони справжні аристократи.

— Вона виглядає лінивою.

Скотт спостерігав, як жовте плаття дрейфує і ховається серед танцюристів.

— Вона не любить рухатися. Дивно, що вона так добре танцює. Вона заручена? Хто той чоловік, який продовжує весь час перехоплювати її, той, хто так грубо ховає краватку під комір і справляє враження чудовими косими кишенями на одязі?

Його дратувала наполегливість юнака, і його сарказму явно не вистачало певної об’єктивності.

— А, це, — пані Роджерс нахилилася вперед, кінчик її язика стало видно між її губами, — це хлопець O’Рурків. Я вважаю, він дуже відданий.

— Я вважаю, — раптом промовив Скотт, — що я все ж таки попрошу вас представити мене, якщо вона опиниться поруч, коли музика стихне.

Вони піднялися і стали шукати Янсі — місіс Роджерс, маленька, гладенька, знервована, і Скотт Кімберлі, двоюрідний брат її чоловіка, з темним волоссям і трохи нижче середнього зросту. Скотт був сиротою з півмільйона власних грошей, і він знаходився у цьому місті лише тому, що спізнився на потяг. Вони шукали її кілька хвилин, і даремно. Янсі у своїй жовтій сукні більше не рухалася з повільною чарівністю серед танцюристів.

Годинник завмер на половині на одинадцяту.

— Добрий вечір, — сказав їй батько в цей момент, ковтаючи склади. — Здається, це стає звичкою.

Вони стояли біля бічних сходів, і над його плечем через скляні двері Янсі могла бачити з пів дюжини чоловіків, що віддавалися звичній веселості за круглим столом.

— Чи не хочеш вийти й деякий час подивитись на танці? — запропонувала вона, посміхаючись і вдаючи що це випадково спало їй на думку, хоча насправді це було не так.

— Не сьогодні, дякую.

Гідність, з якою її батько це вимовив була занадто підкреслена, щоб насправді бути переконливою.

— Просто вийди й поглянь, — закликала вона його. — Усі присутні, і я серед них, хочуть дізнатися твою думку про декого.

Це було не так добре, але це було найкраще, що їй спало на думку.

— Дуже сильно сумніваюся, чи я знайду там щось, що мене зацікавить, — наголошував Том Боуман. — Зауважу, що з якоїсь божевільної причини мене завжди витягають звідси й маринують протягом пів години, наче я поводжуся безвідповідально.

— Я прошу лише трохи затриматися.

— Дякую за увагу. Але так сталося, що сьогодні ввечері я зацікавлений дискусією, яка відбувається саме тут.

— Пішли, батьку.

Янсі з усією можливою шаною взяла його під руку, але він випростався простим способом.

— Боюся, я змушений відмовити.

— Я тебе дуже прошу, — запропонувала вона, приховуючи роздратування цією незвично затягнутою суперечкою, — ти просто зайдеш і лише один раз подивишся, і тоді, якщо тобі буде нецікаво, ти зможеш повернутися.

Він похитав головою.

— Ні, дякую.

І не сказавши більше ні слова він раптово розвернувся і знову зайшов у бар. Янсі повернулася до бальної зали. Проходячи мимо, вона неквапливо оглянула натовп молодих чоловіків, зробила швидкий вибір, промуркотівши чоловіку біля себе:

— Ти ж потанцюєш зі мною, Карті? Я втратила свого партнера.

— Буду радий, — щиро відповів Карті.

— Дуже мило з твого боку.

— З мого боку? Скоріше з твого.

Вона подивилася на байдуже. Вона була роздратована батьком до люті. Наступного ранку за сніданком вона буде випромінювати всепоглинальну холодність, але зараз вона могла лише чекати, сподіваючись, що якщо трапиться найгірше, він принаймні залишиться в барі, поки танці не закінчаться.

Місіс Роджерс, яка жила поруч із Боуманами, із дивним молодиком раптом з’явилися біля її ліктя.

— Янсі, — з ввічливою посмішкою промовила місіс Роджерс, — я хочу представити тобі містера Кімберлі. Містер Кімберлі проводить вихідні у нас, і мені особливо хотілося б, щоб він познайомився з тобою.

— Я безмірно рада! — протягнула Янсі з лінивою формальністю.

Містер Кімберлі запропонував міс Боуман потанцювати, і на цю пропозицію міс Боуман погодилася з байдужістю. Вони з’єднали руки належним чином і розпочали одночасно з ударом барабана. В той самий час Скотту здалося, що кімната та пари, які танцювали в ній, перемістились на задній план. Звичні світильники, ритм музики, яка грала певну парафразу, обличчя дівчат, симпатичних, непримітних або смішних, злилися в якусь суцільну картину, ніби вони згрупувались у почет для млосних очей і прудких ніжок Янсі.

— Я спостерігав за Вами, — просто сказав Скотт. — Виглядає, що Вам досить нудно цього вечора.

— Та невже? — Її темно-сині очі раптом стали схожі кольором на ніжні пелюстки ірисів, коли вона широко відкрила їх у спалаху певної цікавості. — Я смертельно вражена! — додала вона.

Скотт засміявся. Вона вжила серйозне перебільшення навіть не посміхнувшись, без будь-якої спроби надати йому хоч подобу правдивості. Він вже багато разів чув модні слівця цього року на кшталт «чумовий», «шикарний», або ж «розкішний» — використані випадково чи доречно, але ж ніколи раніше він не чув, що б слово взагалі втратило своє буквальне значення. У виконанні цієї апатичної молодої красуні це було невимовно чарівним.

Танець закінчився. Янсі й Скотт попрямували до дивану, що стояв біля стіни, але, перш ніж вони змогли ним заволодіти, почувся верескливий сміх і атлетична дівчина, що тягнула за собою збентеженого хлопця, проковзнула повз них, і плюхнулась на місце, яке вони збиралися зайняти.

— Як грубо! — відмітила Янсі.