Цент на двох

Вони прямували прямо до суцільної скелі, яка, мабуть, була заввишки понад сто футів, і, поки вони не опинилися в межах півсотні ярдів від неї, Ардіта не побачила їхньої мети. Потім вона в захваті плескала руками. У скелі була щілина, повністю прихована дивним навислим козирком, і через цю щілину яхта увійшла і дуже повільно пройшла вузьким каналом кришталево чистої води між високими сірими стінами. Потім вони гойдалися, ставши на якір у мініатюрному світі зеленого та золотого, у позолоченій бухті, з водою — гладкою, як скло, яка була оточена крихітними пальмами — повним відбиття маленького світу дзеркальних озер та гілочок, який діти інколи створюють, граючись в піщаних купах.

— Не так вже й погано, чорт забирай! — схвильовано скрикнув Карлайл. — Думаю, що цей малий пройдисвіт таки розуміється на цьому куточку Атлантики.

Його енергійність була заразна, і Ардіта теж повеселішала.

— Це напевно ідеально гарна схованка!

— Господи, дійсно так! Це ж острів із книжок!

Човен був спущений у золотисте озеро, і вони відправились на берег.

— Пішли, — сказав Карлайл, коли вони висадилися на вологий пісок, — сходимо роздивитися.

Бахрому пальм оточувала плоска піщаного круглого простору діаметром приблизно з милю. Вони пішли нею на південь і, просунувшись далі по краю тропічної рослинності, вийшли на перламутрово-сірий незайманий пляж, де Ардіта скинула свої коричневі черевики для гольфу — вона, здавалося, назавжди покинула панчохи, — і пішла по краю води. Потім вони прогулялися назад до яхти, де невгамовний Малюк готував їм обід. Він розмістив оглядовий пост на високій скелі на півночі, щоб спостерігати за морем з усіх боків, хоча сумнівався, чи загальновідомий цей вхід до скелі, бо він ніколи навіть не бачив карти, на якій був би позначений цей острів.

— Яка у нього назва, — запитала Ардіта, — я маю на увазі острів?

— Взагалі ніякої, — хмикнув Малюк. — Просто такий собі острів, і все тут.

Вже під вечір вони сиділи, спершись спинами на великі валуни у найвищій частині скелі, і Карлайл окреслював для неї свої розпливчасті плани.

Він був впевнений, що у цей час вже полювали на нього. Загальний дохід від оборудки, яку він утнув, і щодо якої він ще відмовлявся її просвітити, оцінювався у трохи менше ніж мільйон доларів. Він розраховував відлежатись тут кілька тижнів, а потім відправитись на південь, тримаючись за межами звичайних суднохідних шляхів, обійти мис Горн і прямувати до Кальяо, у Перу. Подробиці видобутку вугілля та забезпечення він повністю залишав на Малюка, який, здавалося, ходив цими морями в усіх можливих якостях — від юнги на борту кавового торговця до першого помічника на бразильському піратському кораблі, капітана якого вже давно повісили.

— Якби він був білим, він давно був би королем Південної Америки», — наголошував Карлайл. — Що стосується розуму, відносно нього Букер Т. Вашингтон схожий на круглого дурня. Він взяв краплину хитрості від кожної раси й нації, чия кров тече у нього в жилах, а їх з пів дюжини буде, або ж я брехун. Він обожнює мене, тому що я єдина людина у світі, яка може грати регтайм краще за нього. Ми мали звичку сидіти разом на пристані у Нью-Йорку, він з фаготом, а я з гобоєм, мішаючи мінорні ноти африканських мотивів, яким тисячу років, а щури виповзали з нір і сідали кругом навколо нас; вони пищали та вищали, як роблять собаки перед фонографом.

Ардіта розсміялася.

— Розповідайте комусь іншому!

Карлайл посміхнулася.

— Я клянусь, що це...

— Що ви будете робити, коли дістанетесь Кальяо? — перервала вона.

— Сяду на корабель до Індії. Я хочу стати раджею. Дійсно хочу. Моя ідея — поїхати кудись в Афганістан, придбати палац і репутацію, а потім приблизно через п’ять років з’явитися в Англії з іноземним акцентом і загадковим минулим. Але спочатку Індія. Чи чули ви, як кажуть, що все золото у світі дуже повільно повертається до Індії. У цьому є щось захопливе. І я хочу мати дозвілля для читання — незліченне.

— А після цього?»

— Після цього, — відповів він зухвало, — настає аристократія. Смійтеся, якщо хочете, але, принаймні, вам доведеться визнати, що я знаю, чого я хочу, — я думаю, що знаю краще, ніж ви.

— Навпаки, — заперечила Ардіта, потягнувшись у кишеню за портсигаром, — коли ми зустрілися, я якраз опинилася в центрі великого заворушення всіх моїх друзів і родичів, які були проти того, що я знала, чого хочу.

— І що ж це було?

— Чоловік.

Він здригнувся.

— Ви маєте на увазі, що були заручені?

— В якомусь сенсі. Якби ви не з’явилися на борту, я мала намір зійти на берег учора ввечері — як давно це було, здається, — і зустріти його в Палм-Біч. Він чекає мене там з браслетом, який колись належав Катерині Російській. Зараз не треба нічого бурмотіти про аристократизм, — швидко додала вона. — Мені він сподобався просто тому, що він мав уяву та велику мужність додержуватись своїх переконань.

— Але ваша родина це не схвалювала, так?

— Якщо можна так назвати — лише дурний дядько і ще дурніша тітка. Схоже, він потрапив у якийсь скандал з рудоволосою жінкою на ім’я Мімі. «Це було страшенно перебільшено», — сказав він, а чоловіки мені не брешуть. І все одно мені було байдуже, що він зробив; мало значення лише майбутнє. І я бачила його. Коли чоловік закоханий у мене, він не дбає про інші розваги. Я звеліла йому негайно покинути її, і він так і зробив.

— Я відчуваю приступ ревнощів, — похмуро промовив Карлайл, а потім засміявся. — Я думаю, я просто буду тримати вас разом з нами, поки ми не потрапимо в Кальяо. Тоді я позичу вам достатньо грошей, щоб повернутися до Штатів. Тобто ви будете мати досить часу поміркувати щодо того джентльмена.

— Не смійте так говорити зі мною! — вибухнула Ардіта. — Я не стану терпіти батьківського ставлення ні від кого! Зрозуміло?.

Він посміхнувся, а потім зупинився досить збентежений, оскільки її холодний гнів ніби обгорнув і охолодив його.

— Вибачте, — невпевнено вимовив він.

— О, і не вибачайтесь! Я терпіти не можу чоловіків, які кажуть “вибачте” таким чоловічим, стриманим тоном. Просто замовкніть!

Запанувала тиша — тиша, яку Карлайл відчував досить незручною, але Ардіта, здавалося, зовсім її не помітила. Сидячи та насолоджуючись сигаретою, вона дивилася на блискуче море. Через хвилину вона вдерлася на скелю і лежала, звісившись обличчям через край та дивлячись вниз. Карлайл, спостерігаючи за нею, зрозумів, що її грація, здавалося, взагалі ніяк не залежить від положення тіла, яке вона приймає.