Цент на двох

І хоча вона впізнала егоїста у людині на канапі поруч із собою, вона не відчула жодного звичного замикання дверей у своєму розумі, що означало повну готовність корабля до наступних дій; навпаки, її інстинкт підказував їй, що ця людина цілком уразлива і досить беззахисна. Колись Ардіта відмовилася від дотримання правил — а останнім часом це і було її головною розвагою, яка стала наслідком сильного бажання залишатись собою, — але зараз вона відчула, що ця людина, навпаки, була обтяжена власною зухвалістю.

Вона була набагато більше зацікавлена в ньому, ніж у ситуації, що склалася, яка хвилювала її не більше, ніж десятирічну дитину може хвилювати перспектива відвідати денний спектакль. Вона мала безумовну впевненість у своїй здатності піклуватися про себе за будь-яких обставин.

Ніч спадала. Блідий молодий місяць посміхнувся, туманно поглянувши на море, і в той час, коли берег тьмяно згасав і темні хмари були розкидані вітром, як листя на далекому горизонті, великий серпанок місячного сяйва несподівано омив яхту і розкинув доріжку, що наче сяюча кольчуга переливалася в кільватері. Час від часу траплявся яскравий спалах сірника, коли один з них запалював сигарету, але, окрім низького гулу двигунів та рівномірного биття хвиль біля корми, на яхті було тихо, ніби на кораблі снів, що зіркою прямує крізь небесні простори. Навколо них струменів запах нічного моря, несучи з собою нескінченну тугу.

Карлайл нарешті порушила тишу.

— Щаслива дівчина, — зітхнув він, — я завжди хотів бути багатим… і мати можливість купити всю цю красу.

Ардіта позіхнула.

— А я б краще була як ви, — відверто сказала вона.

— І будете — приблизно на день. Але ви, схоже, маєте багато витримки для зіпсованого дівчиська.

— Не треба мене так називати.

— Вибачте.

— Що стосується витримки, — продовжувала вона повільно, — це моя єдина беззаперечно-позитивна риса. Я нічого не боюся ані на небі, ані на землі.

— Гм, а я боюся.

— Щоб боятися, — сказала Ардіта, — людина повинна бути або дуже великою і сильною, або ж боягузом. Я не є ані тим, ані іншим». Вона на мить зробила паузу, і в її тон підкралась наполегливість. — Але я хочу поговорити про вас. Що, чорт забирай, ви утнули, і як ви це утнули?

— Навіщо? — запитав він цинічно. — Збираєтесь написати сценарій про мене?

— Продовжуйте, — наполягала вона. — Брешіть мені при місячному сяйві. Створіть казкову історію.

З’явився негр, увімкнув під тентом рядок маленьких вогників і почав сервірувати плетений стіл для вечері. І поки вони їли холодну нарізану курку, салат, артишоки та полуничний джем з багатих трюмів, Карлайл почав розповідати — спочатку вагаючись, але потім жвавіше, побачивши, що вона зацікавлена. Ардіта ледь торкнулася їжі, спостерігаючи за його темним молодим обличчям — гарним, іронічним, та злегка розгубленим.

Він почав життя бідною дитиною в одному місті штату Теннессі, за його словами, настільки бідною, що його сім’я була єдиною білою сім’єю на їхній вулиці. Він ніколи не знав білих дітей — за ним неминуче слід у слід крокувала дюжина маленьких чорношкірих, пристрасних його шанувальників, яких він тримав у купі, завдяки яскравості своєї уяви та кількості різних халеп, у які він завжди їх заводив та з яких витягав. І здавалося, що саме ці враження направили його досить незвичайний музичний талант у дивне річище.

Існувала колись кольорова жінка, на ім’я Бель-Поуп Калхун, яка грала на фортепіано на вечірках, що проводилися для білих дітей — гарних білих дітей, які завжди вернули свого носа від Кертіса Карлайла. Але цей маленький «білий голодранець» звик сидіти біля її фортепіано і намагатися потрапити в ноту, підігруючи їй на одній з тих дудочок, що зазвичай мають хлопці. До того, як йому виповнилося тринадцять, він міг видати живий дратівливий регтайм із пошкодженої скрипки в маленьких кафе біля Нешвіла. Через вісім років мода на регтайм заполонила країну, і він взяв шість темношкірих на ланцюжок Орфея. П’ятеро з них були хлопчиками, з якими він виріс; іншим був маленький мулат, Малюк Святий, котрий був одним з багатьох негрів у Нью-Йоркському порту, а задовго до цього працював на плантаціях на Бермудських островах, поки не встромив восьмидюймовий стилет у спину свого господаря. До того, як Карлайл зрозумів свою добру вдачу, він вже був на Бродвеї, з пропозиціями про ангажемент з усіх боків, а грошей було більше, ніж він коли-небудь мріяв.

Саме тоді почалася зміна у всьому його розумінні, досить дивна, і радше гірка зміна. Це сталося тоді, коли він зрозумів, що золоті роки свого життя він проводить, шляючись сценами з великою кількістю чорношкірих людей. Їх номер був досить гарний, між іншим — три тромбони, три саксофони та флейта Карлайла — і те, що робило його оригінальним, було його власне особливе почуття ритму; але він став дивно чутливим щодо всього цього, і почав ненавидіти саму думку про виступи, ненавидів її з дня на день.

Вони заробляли гроші. Кожен контракт, який він підписував, вимагав від них все більше, але коли він пішов до менеджерів і сказав їм, що хоче розлучитися зі своїм секстетом і продовжувати працювати як звичайний піаніст, вони сміялися з нього і казали йому, що він божевільний — це було б творче самогубство. Потім він сміявся над фразою «творче самогубство». Вони всі її використовували.

Пів дюжини разів вони грали на приватних танцях по три тисячі доларів за ніч, і здавалося, що це викристалізувало всю його неприязнь до цього способу існування. Вони виступали в клубах і будинках, в які він не міг зайти вдень. Зрештою, він просто виконував роль вічної мавпи, свого роду сублімованого артиста хору. Йому було нудно від самого запаху театру, пудри та рум’ян, балаканини в гримерках та поблажливого схвалення з лож. Він більше не міг вкладати в це своє серце. Ідея занадто повільного наближення до розкоші дозвілля злостила його. Він, звичайно, потрохи просувався до цього, але ж, як дитина, їв морозиво так повільно, що зовсім не міг відчути його смак.