Страница 35 из 96
Пірат відкритого моря
Ця неймовірна історія починається з моря, яке було наче блакитний сон, барвистим, як панчохи з синього шовку, та під небом синім як дитячі очі. Сонце з заходу сяяло в морі маленькими золотими дисками, і якби ви пильно дивились, ви могли б бачити, як вони перестрибують з верхівки однієї хвилі на верхівку іншої, поки зрештою не приєднуються до широкого намиста з золотих монет, яке нанизувалось десь за півмилі, і врешті-решт ставало разючим заходом сонця. Десь на півдороги між берегом Флориди та золотим намистом кинула якір біла парова яхта, новенька і витончена, а під синьо-білим тентом на її кормі світловолоса дівчина, напівлежачі на плетеній канапі, читала «Повстання Янголів» Анатоля Франса.
Їй було дев’ятнадцять, вона була стрункою і гнучкою, з розбещеним заманливим ротиком і пронизливими сірими очима, сповненими променистою цікавістю. Її ноги, без панчіх, натомість прикрашені, радше ніж одягнені в синьо-атласні капці, які невпинно гойдалися на кінчиках її пальців, лежали на поручні іншої канапи, що стояла поруч тієї, яку вона займала. Читаючи, вона періодично балувала себе ледь прикладаючи до язика половинку лимона, яку тримала в руці. Інша половина, висмоктана насухо, лежала на палубі біля її ніг і дуже м’яко гойдалася туди-сюди при майже непомітному русі морських хвиль.
Друга половина лимона вже майже втратила весь свій сік, а золоте намисто дивовижно виросло в ширину, коли раптом сонна тиша, яка огорнула яхту, була порушена звуком важких кроків, і літній чоловік, увінчаний впорядкованим сивим волоссям і одягнений у білий фланелевий костюм, з’явився на верхівці трапу. Там він на мить зробив паузу, поки його очі не звикли до сонця, а потім, побачивши дівчину під навісом, він пробуркотів щось тривале і повне справедливого невдоволення.
Якщо він мав намір таким чином отримати будь-яку реакцію, він був приречений на розчарування. Дівчина спокійно перегорнула дві сторінки, перегорнула одну назад і механічно піднесла лимон на відстань дегустації, а потім дуже слабко, але досить виразно позіхнула.
— Ардіто! — суворо сказав сивий чоловік.
Ардіта вимовила тихий звук, який насправді нічого не значив.
— Ардіто! — повторив він. — Ардіто!
Ардіта мляво підняла лимон, дозволивши вислизнути одному слову, перш ніж він торкнувся до язика.
— Замовкни.
— Ардіто!
— Що?
— Ти вислухаєш мене, інакше мені доведеться завести слугу, який утримуватиме тебе, поки я розмовляю з тобою?
Лимон спускався повільно і зневажливо.
— Виклади це письмово.
— Чи вистачить в тебе пристойності закрити цю гидотну книгу і відкинути цей проклятий лимон хоча б на дві хвилини?
— О, а хіба ти не можеш дати мені спокій хоча б на секунду?
— Ардіто, я щойно отримав телефонне повідомлення з берега...
— Телефонне? — Вона вперше виявила слабкий інтерес.
— Саме так…
— Ти хочеш сказати, — здивовано перервала вона, — що вони дозволили тобі провести тут кабель?
— Так, і тільки зараз...
— Хіба інші яхти не зіткнуться з ним?
— Ні. Він проходить по дну. П’ять хвилин…
— Та будь я проклята! До пекла! Це ж чудові досягнення науки, чи щось таке, чи не так?
— Ти дозволиш мені сказати те, що я почав?
— Викладай.
— Ну, здається, я піднявся, щоб..., — він зробив паузу і кілька разів розгублено проковтнув. — О, так. Дівчино, полковник Морленд знову зателефонував, щоб попросити мене обов’язково привести тебе на вечерю. Його син Тобі приїхав з Нью-Йорка спеціально, щоб зустрітися з тобою, і він запросив ще кількох молодих людей. В останній раз я питаю, чи ти…
— Ні, — категорично відповіла Ардіта, — ні за що. Я відправилась в цей проклятий круїз з однією метою — відвідати Палм-Біч, і ти про це знав. І я абсолютно чітко відмовляюся зустрічатися з будь-яким проклятим старим полковником або з будь-яким проклятим молодим Тобі, чи з будь-яким іншим проклятим старим чи молодим, або ж відвідувати будь-яке інше прокляте старе містечко в цьому божевільному штаті. Тож ти або відвезеш мене до Палм-Біч, або ж заткнися та йди собі.
— Дуже добре. Це остання крапля. У твоєму захопленні цим чоловіком — чоловіком, який відомий своїми надмірностями, чоловіком, якому твій батько не дозволив би навіть вимовити твоє ім’я — ти перейшла усіляку межу, виставивши себе дівчиськом радше з півсвіту, ніж з того кола, в якому ти, як вважається, виросла. Відтепер…
— Я знаю, — іронічно перервала Ардіта, — відтепер ти йдеш своїм шляхом, а я йду своїм. Я вже чула цю історію раніше. Ти ж знаєш, що я тільки про це і мрію.
— Відтепер, — об’явив він пихато, — ти не моя племінниця. Я…
— О-о-о-о! — пролунав крик Ардіти неначе агонія згубленої душі. — Чи нарешті ти перестанеш мені набридати? Чи ти даси мені спокій? Коли, нарешті, ти стрибнеш за борт і втопишся? Ти хочеш, щоб я жбурнула цю книгу в тебе?
— Якщо ти наважишся зробити хоч щось...
Бац! «Повстання Янголів» промайнуло в повітрі, відхилилось від цілі лише на довжину короткого носа і весело плюхнулось на східці трапу.
Сивий чоловік інстинктивно зробив крок назад, а потім два обережні кроки вперед. Ардіта вскочила, витягнувшись в усі свої п’ять футів та чотири дюйми, і вищирилась на нього зухвало. Ії сірі очі палали.
— Тримайся якомога далі!
— Як ти смієш! — закричав він.
— Тому що мені це до чорта подобається!
— Ти стала нестерпною! З таким характером…»
— Ти сам зробив мене такою! Жодна дитина ніколи не має поганого характеру, як тільки не з вини її сім’ї! Якою б я не була, ти сам у цьому винний.
Бурмочучи щось собі під ніс, її дядько повернувся і, йдучи вперед, гучним голосом звелів готувати шлюпку. Потім він повернувся до тенту, де Ардіта знову присіла і повернула свою увагу лимону.
— Я прямую на берег, — повільно сказав він. — Я повернуся о дев’ятій годині вечора. Коли я повернусь, ми підемо назад до Нью-Йорка, де я передам тебе тітці до кінця твого природного, а точніше неприродного, життя.
Він зробив паузу і подивився на неї, і тоді одразу все у її цілковито дитячій красі здавалося прокололо його гнів, як надуту шину, і зробило його безпорадним, невпевненим та зовсім нерозумним.