Цент на двох

Наступного ранку Семюель виїхав до Чикаго, а через два дні він дивився на Хеміла через стіл в офісі торгового тресту в Сан-Антоніо. Не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти суть справи. Це була велика справа по нафті, і стосувалася вона викупу сімнадцяти величезних сусідніх земельних ділянок, що належали власникам ранчо. Цю покупку треба було здійснити за один тиждень, і це був у чистому вигляді тиск. Були приведені в рух сили, які поставили сімнадцять власників у такі обставини, ніби вони знаходилися між дияволом і глибоким морем, і робота Семюеля полягала в тому, щоб просто «владнати» усе, перебуваючи у маленькому селищі поблизу Пуебло. Застосувавши тактовність і працездатність правильна людина могла б зняти усі питання без будь-якого тертя, адже це було лише питання керування і чіткого дотримання вибраного шляху. Хеміл, із зухвалістю, яку так цінував його начальник, влаштував оборудку, яка давала набагато більший прибуток, ніж будь-яка торгівля на відкритому ринку. Семюель потиснув руку Хемілу, домовившись повернутися через два тижні, і поїхав до Сан-Феліпе, Нью-Мексико.

Йому, звичайно, спало на думку, що Каргарт випробовує його. Звіт Хеміла про його поводження може бути чинником чогось великого для нього, але навіть і без цього він би зробив усе можливе, щоб вирішити цю справу. Десять років у Нью-Йорку не зробили його сентиментальним, і він звик закінчувати все, що він починав, і навіть більше.

Спочатку все йшло добре. Без жодного ентузіазму, але кожен із сімнадцяти зацікавлених вимушених переселенців знав справу Семюеля, знав, які можливості у нього за спиною, і що у них так само мало шансів утриматися, як у мухи на віконному склі. Деякі з них здалися відразу, деякі з них борсались, як чорти, але після того, як вони обговорили справу з адвокатами, ті не побачили жодної можливої лазівки. На п’яти ранчо нафту було вже знайдено, на інших дванадцяти були деякі шанси відносно цього, але в будь-якому разі, всі вони були потрібні для здійснення планів Хеміла.

Незабаром Семюель побачив, що справжнім лідером був один зі старожилів, на ім’я Макінтайр, — чоловік десь біля п’ятдесяти, сивочолий, чисто поголений, з бронзовою засмагою сорока літніх сезонів Нью-Мексико, і з чистими та спокійними очима, які зустрічаються тільки у тих, хто добре знає погоду Техасу і Нью-Мексико. На його ранчо нафту ще не знайшли, але воно було на нафтовмісних землях, і якщо був хтось, кому була ненависна сама думка про втрату своєї землі, це був Макінтайр. Усі з самого початку сподівалися на нього, як на єдиного, хто був здатний відвернути велике лихо, і він дослідив усі можливі законні засоби це зробити, але знайти можливість це зробити він не зміг і знав про це. Він рішуче уникав Семюеля, але Семюель був впевнений, що коли настане день для підписання паперів, Макінтайр з’явиться.

І він настав — той спекотний травневий день, коли гаряча хвиля, наскільки могли бачити очі, підіймалася з пересушеної землі; і, коли Семюель сидів, знемагаючи від спеки, у своєму маленькому імпровізованому кабінеті з кількома стільцями, лавкою та дерев’яним столом, він був радий, що все майже закінчилося. Він дуже хотів найскоріше повернутися на Схід і разом з дружиною та дітьми провести тиждень на морському узбережжі.

Зустріч було призначено на четверту, і він був дуже здивований, коли о пів на четверту двері відчинилися, і зайшов Макінтайр. Семюель не міг не поважати поведінку цього чоловіка і трохи шкодував його. Макінтайр здавався тісно пов’язаним із преріями, а Семюель мав маленький проблиск заздрості, яку відчувають люди міста до чоловіків, які живуть на відкритому просторі.

— Доброго дня, — сказав Макінтайр, стоячи у відкритих дверях, розставивши ноги й тримаючи руки на стегнах.

— Вітаю, містере Макінтайр.

Семюель піднявся, але опустив формальність подання руки. Він уявив, що хазяїн ранчо всім серцем ненавидить його, і навряд чи міг звинувачувати його в цьому. Макінтайр увійшов і неквапливо сів.

— Ви переграли нас, — сказав він раптово.

Це, схоже, не вимагало відповіді.

— Коли я почув, що до цього причетний Каргарт, — продовжив він, — я здався.

— Містер Каргарт, він…, — почав Семюель, але Макінтайр мовчки відмахнувся.

— Не говоріть про цього брудного злодія!

— Містер Макінтайр, — жваво сказав Семюель, — якщо ці пів години будуть присвячені подібним розмовам…

— О, стихніть, молодий чоловіче, — перебив Макінтайр, — людину, яка робить подібні речі, словами образити не можна.

Семюель не відповідав.

— Це просто брудна крадіжка. Просто існують такі скунси, як він, занадто великі, щоб їм протистояти.

— Вам заплатили чесну ціну, — заперечив Семюель.

— Заткнися! — раптом заревів Макінтайр. — Говорити тут буду я.

Він підійшов до дверей і окинув оком краєвид. Він дивився на освітлене сонцем пасовище, яке починалося майже у нього під ногами й закінчувалося сіро-зеленим кольором далеких гір. Коли він обернувся, його губи тремтіли.

— Ви, хлопці, мабуть, любите Уолл-стріт? — сказав він хрипко, — або щось інше, де ви насправді творите свої брудні схеми. — Він замовк. — Я гадаю, що саме так. Жодна істота не опускається настільки низько, щоб хоч трохи не любити місце, де він працює, де потом полито, усе найкраще, що в ньому є.

Семюель ніяково спостерігав за ним. Макінтайр витер лоба величезною синьою хусткою і продовжив:

— Я розумію, що цей гнилий старий чорт зажадав мати ще один мільйон. Я розумію, що ми лише декілька бідняків, яких він мимохідь стер на пил, щоб придбати ще пару труб чи чогось такого. — Він махнув рукою у напрямку дверей. — Я збудував будинок там, коли мені було сімнадцять, оцими руками. На цьому місці я одружився у двадцять один, добудував ще два крила, і з чотирма паршивими волами почав обробляти землю. Сорок років я дивився, як над цими горами сходило сонце і ввечері опускалося червоне, як кров, аж допоки спадала спека і з’являлися зірки. Я був щасливий у цьому будинку. Мій хлопчик народився там, і він помер там, однієї пізньої весни, в найспекотнішу частину дня, саме як та, що зараз. Потім ми з дружиною жили тут наодинці, так, як ми жили раніше, і наче намагалися мати свій дім, зрештою, не справжній будинок, але майже так — бо здавалося, що наш хлопець завжди десь поруч, якось так, і ми багато разів до самої ночі чекали, щоб побачити, як він біжить до вечері. — Його голос тремтів, тому він ледве розмовляв, він знову повернувся до дверей, його сірі очі звузилися.