Цент на двох

І тут раптом на ґанку почулися кроки й рука спробувала зовнішні двері. Марджорі зблідла неначе мрець.

— Зачекай! — прошепотіла вона Семюелю переляканим голосом, але той у гнівному роздратуванні від того, що їх перервали, підійшов до вхідних дверей і різко відчинив їх.

Кожен бачив такі сцени у театрі — бачив їх так часто, що коли вони насправді трапляються, люди поводяться дуже схоже на акторів. Семюель відчув, що він грає роль, і рядки ролі прозвучали цілком природно: він оголосив, що всі мають право вести своє власне життя, і грізно дивився на чоловіка Марджорі, ніби той сумнівався у цьому. Чоловік Марджорі говорив про святість сімейного вогнища, забувши, що останнім часом, воно не здавалося йому таким вже святим; Семюель продовжував відстоювати «право на щастя»; чоловік Марджорі згадав про вогнепальну зброю та суд у справах розлучень. Потім раптом він зупинився й уважно оглянув їх обох — Марджорі, що боязливо вмостилася на дивані, та Семюеля, що спирався на меблі у свідомо героїчній позі.

— Іди нагору, Марджорі, — сказав він зовсім іншим тоном.

— Залишайся там, де ти є! — швидко заперечив Семюель.

Марджорі піднялася, схитнулася і сіла, знову піднялася і нерішуче рушила до сходів.

— Вийди на вулицю, — сказав її чоловік Семюелю. — Я хочу з тобою поговорити.

Семюель поглянув на Марджорі, спробувавши отримати якесь повідомлення з її погляду; потім він стулив губи й вийшов.

Був яскравий місяць, і коли чоловік Марджорі спустився по східцях, Семюель міг ясно бачити, що він страждає, але він не відчував жалю до нього.

Вони стояли й дивилися один на одного, між ними було кілька футів, і чоловік Марджорі прочистив горло, ніби йому здалося, що він трохи охрип.

— Це моя дружина, — тихо сказав він, а потім всередині нього вибухнув дикий гнів. — Чорт тебе забирай! — закричав він, і вдарив Семюеля в обличчя з усією силою.

У ту секунду, коли Семюель опустився на землю, його осяяло, що раніше його вже двічі так били, і одночасно уся ця ситуація змінилася в його свідомості, ніби відбувалася уві сні. Він відчув, що раптом прокинувся. Механічно він підвівся на ноги й випростався. Інший чоловік чекав, піднявши кулаки за ярд від нього, але Семюель знав, що хоч сам він вище супротивника на кілька дюймів і важчий на багато фунтів, він не вдарить його. Ситуація дивом і цілком змінилася — за мить до того, як Семюель здавався самому собі героєм; тепер він відчував себе негідником, аутсайдером, а чоловік Марджорі, силует якого виділявся на фоні вогнів будиночка, — вічною героїчною фігурою захисника своєї домівки.

Настала пауза, а потім Семюель швидко відвернувся і в останній раз рушив стежкою.

Звичайно, після третього стусана Семюель присвятив кілька тижнів сумлінному самоаналізу. Стусан у давні роки в Ендовері втрапив прямо у всі його недобрі якості, за часів його навчання в коледжі робітник з приголомшив його і вибив з нього залишки снобізму, а чоловік Марджорі сильно похитнув його жадібний егоїзм. Це викинуло жінок з кола його інтересів до тих пір, поки через рік він не зустрів свою майбутню дружину; бо єдиним типом жінок, які коштували витраченого часу для нього, здавалося, стали ті, яких треба було захищати, як зробив чоловік Марджорі, коли захистив її. Семюель просто не міг собі уявити, щоб його «солом’яна вдовиця», місіс Де Ферріак, стала б причиною будь-якої дійсно праведної сутички.

На початку своїх тридцяти років він вже досить добре і надійно стояв ногами на землі. Він співпрацював зі старим Пітером Каргартом, який був у ті часи діячем національного масштабу. Статура Каргарта була схожа на грубу форму для статуї Геркулеса, і його репутація була відповідно настільки ж солідною — велика купа грошей, зароблена заради чистої радості від цього процесу, без усяких дешевих спекуляцій чи тіньових скандалів. Він був добрим другом батька Семюеля, але спостерігав за його сином шість років, перш ніж запросити у свій кабінет. Небо знає, скільки всього знаходилось під його контролем у той час — шахти, залізниці, банки, і навіть цілі міста. Семюель був дуже близький до нього, знав його симпатії та неприязні, його забобони, слабкі місця та багато його сильних сторін.

Одного разу Каргарт послав по Семюеля і, зачинивши двері свого особистого кабінету, запропонував йому стілець і сигару.

— Чи все о’кей, Семюель? — запитав він.

— Ну… так.

— Я побоювався, що ти трохи застоявся.

— Застоявся? — Семюель був спантеличений.

— Ти ж майже десять років не працював поза офісом?

— Але у мене була відпустка, в Адіроні...

Каргарт відмахнувся від цього.

— Я маю на увазі роботу назовні. Бачення того, як рухаються справи, коли ми тут тягнемо за нитки.

— Ні, — визнав Семюель, — цього я не робив.

— Отже, — промовив його співрозмовник різко, — я доручу тобі зовнішню роботу, яка займе близько місяця.

Семюель не сперечався. Ідея йому швидше сподобалася, і він вирішив, що, як би там воно не було, він все зробить так, як цього бажає Каргарт. Це було найбільше захоплення його роботодавця, і люди навколо нього були слухняні, виконуючи його прямі накази, неначе молодші офіцери у піхоті.

— Ти поїдеш до Сан-Антоніо побачити Хеміла, — продовжував Кархарт. — У нього є завдання, і він хоче, щоб хтось взяв на себе відповідальність.

Хеміл опікувався інтересами Каргарта на Південному Заході, і був людиною, яка повністю зросла в тіні свого роботодавця, і з якою Семюель часто мав ділове листування, хоча вони ніколи не зустрічалися.

— Коли мені їхати?

— Найкраще завтра, — відповів Каргарт, поглядаючи на календар. — Це перше травня. Я очікую твого звіту тут першого червня.