Цент на двох

Мерлін теж від почуття, що являло собою поєднання лояльності та недбайливості, дозволив своїй зовнішності набути вигляду занедбаного саду. Він прийняв червону фетрову феску як символ свого занепаду. З часів своєї юності він був відомий як «модник», починаючи з дня закінчення технічного училища у Нью-Йорку, де його знали як відвертого поціновувача доброго стану одягу, волосся, зубів і навіть брів, і де він навчився корисного мистецтва складання чистих шкарпеток носок до носка і п’яти до п’яти в конкретній шухляді своєї шафи, яка була відома як шухляда для шкарпеток.

Ці речі, як він відчував, допомогли йому завоювати своє місце серед величної пишності «Мунлайт Квіл». Через це він не став виробником «скринь, корисних для зберігання речей», чому він затамувавши подих був змушений навчатися в технічному училищі, і не продавав їх усім, хто мав необхідність у таких скринях, — цілком можливо, власникам похоронних бюро. Проте, коли прогресивна «Мунлайт Квіл» стала антикварною «Мунлайт Квіл», він вважав за краще поринути разом з нею, і тому дозволив своїм костюмам невпорядковано збирати пил з повітря, і став нерозбірливо кидати шкарпетки в шухляду для сорочок, шухляду для спідньої білизни і навіть взагалі повз шухляди. Не рідко у його новій недбайливості ставалося так, що він відправляв до пральні чистий одяг, якого він жодного разу не вдягав, — така собі звичайна ексцентричність збіднілих парубків. І це все відбувалося у присутності його улюблених журналів, які в той час були ущент наповнені статтями успішних авторів, спрямованими проти жахливого нахабства приречених на бідність, зокрема такого, як купівля придатних для носіння сорочок та м’яса доброї якості, і того, що вони віддавали перевагу серйозним інвестиціям в ювелірні прикраси, а не вкладам у поважні банки під чотири відсотки.

Це справді був дивний стан справ, прикрий для багатьох гідних і богобоязливих людей. Вперше в історії республіки майже будь-який негр на північ від Джорджії міг отримати здачу з доларової банкноти. Але оскільки в цей час цент швидко наближався до купівельної спроможності китайського убу і ставав такою річчю, яку ви лише час від часу випадково отримували після сплати безалкогольного напою, та міг використовуватися лише для з’ясування вашої точної ваги, це, мабуть, не було таким вже дивним явищем, як може здаватися, на перший погляд. Однак, для Мерліна Грейнджера це був занадто дивний стан речей, щоб спонукати його здійснити той крок, який він здійснив — небезпечний, майже мимовільний крок, запропонувавши міс Мастерс «руку та серце». Більш дивно, що вона прийняла його пропозицію.

Це було в суботу ввечері в ресторані Пульпата, і пропозиція виникла за пляшкою води вартістю в 1,75 долара, що була розведена вином.

— Вино змушує мене почуватися трохи шокованою, а вас? — весело запитала міс Мастерс.

— Так, — відповів Мерлін розгублено. А потім, після тривалої й значущої паузи: — Міс Мастерс…Олівія, я хочу вам щось сказати, якщо ви вислухаєте мене.

Шок міс Мастерс (яка здогадувалась, що відбувається) зростав, поки не стало здаватися, що незабаром вона зазнає удару електричним струмом від власних нервових реакцій. Але її «так, Мерлін» прозвучало без жодних ознак або проблисків внутрішнього хвилювання.

Мерлін ковтнув повітря, яке випадково виявилося в його роті.

— У мене немає грошей, — сказав він тоном серйозної заяви. — У мене зовсім немає грошей…

Їх очі зустрілися, злилися та стали туманними, мрійливими й красивими.

— Олівіє, — сказав він їй, — я тебе кохаю.

— Я теж тебе люблю, Мерлін, — відповіла вона просто. Може візьмемо ще одну пляшку вина?

— Так, — вигукнув він, і його серце швидко забилося. — Ти маєш на увазі…

— Щоб випити за наше заручення, — сміливо перервала вона. — Нехай воно буде недовгим!

— Ні! — ледь не закричав він, зі злістю опустивши кулак на стіл. — Нехай воно триватиме вічно!

— Що?

— Я маю на увазі… о, я бачу, що ти маєш на увазі. Ти маєш рацію. Нехай воно буде недовгим. — Він засміявся і додав: — Я помилився.

Після того, як було подане вино, вони детально обговорили цю справу.

— Спочатку нам доведеться зайняти маленьку квартиру, — сказав він, — і мені здається…, боже, я знаю, що в будинку, де я живу, є саме така — одна велика кімната, невелика кухня з гардеробною і можна користатися ванною кімнатою на цьому ж поверсі.

Вона радісно плескала в долоні, і він подумав, наскільки вона гарна насправді, тобто верхня частина її обличчя, а от від носа донизу воно виглядало дещо неприродно. Вона продовжувала захоплено:

— І як тільки ми зможемо собі це дозволити, ми візьмемо справжню велику квартиру з ліфтом та консьєржкою.

— А після цього — будиночок за містом… і машина.

— Я не можу собі уявити нічого гарнішого. Ти можеш?

Мерлін на мить замовк. Він думав, що йому доведеться відмовитися від своєї кімнати на четвертому поверсі. Але це вже не мало значення. За останні півтора року, насправді з моменту відвідування Кароліною «Мунлайт Квіл», він більше її не бачив. За тиждень після цього візиту її світильники більше не засвічувались — темрява, що зайняла простір, здавалося, сліпо втупилася у його незавішене вікно, що завмерло в очікуванні. Потім нарешті світло з’явилося, але замість Кароліни та її відвідувачів воно висвітило звичайну родину — маленького чоловіка зі щетинистими вусиками й жінку з повними грудьми, яка проводила вечори, погладжуючи себе по стегнах та розкладаючи пасьянси. Через два дні Мерлін остаточно опустив завісу на своєму вікні.

Мерлін не міг уявити собі нічого гарнішого, ніж будувати своє життя з Олівією. Буде котедж у передмісті, котедж, пофарбований у синій колір, лише на один клас нижче, ніж котеджі з білою ліпниною і зеленим дахом. У траві навколо котеджу будуть розкидані іржаві садові інструменти, стоятиме розбита зелена лавка та плетена дитяча коляска зліва. А навколо трави, дитячої коляски та самого котеджу, навколо всього його світу були б обіймаючи руки Олівії, трохи міцніші, ніж руки «нео-олівійського» періоду, котрий настане, коли її щоки почнуть тремтіти під час ходи, так злегка, від занадто інтенсивного масажу обличчя. Зараз він чув її голос, зовсім зблизька:

«Я знала, що ти збираєшся сказати це сьогодні ввечері, Мерлін.

Я помітила…»