Страница 80 из 87
— Не уявляю, як такий клімат може посприяти поцілункам. Маю на увазі, що спокійно тут не посидиш, чи не так?
— А ми й не збираємося сидіти на місці. Заради тебе я взяв відпустку на цей тиждень, і сьогодні нас запросили на вечерю і танці.
— Ох, Гаррі, — вирішила зізнатися вона, зручно вмощуючись у нього на колінах, — я впевнена, що відчуватиму себе не у своїй тарілці. Зовсім не уявляю, чи сподобається мені там, чи ні; і я не знаю, як поводитися з цими людьми. Ти повинен мені підказувати, любий.
— Із задоволенням, — ніжно промовив він, — якщо ти просто зізнаєшся, що тобі тут добре.
— Мені тут добре, невимовно рада бути з тобою! — прошепотіла вона, зненацька опинившись у його обіймах, так, як лише їй це вдавалося. — Там, де ти — там і моя фортеця, Гаррі.
І тоді, вперше за все життя, вона усвідомила, що ці слова призначені для п’єси, а не для реальності.
Цього вечора, освіченого вогнями свічок за столом, за яким чоловіки, здається, гуділи, мов бджоли, а жінки дивували зарозумілістю й марнославною нетовариськістю, навіть Гаррі, що сидів із лівого боку від неї, не зумів повернути відчуття втраченого затишку.
— Вони непогано виглядають, ці люди, як гадаєш? — запитав він. — Подивися навколо. Он там — Спад Хаббард, минулого року був нападником у Прінстоні, а цей — Джуні Мортон, він та його рудий сусід в Єлі були капітанами хокейної команди; Джуні — мій однокласник. Що й говорити, найкращі спортсмени народилися тут, на Півночі. Це — країна чоловіків, кажу тобі. Подивися на Джона Дж. Фішборна!
— Хто це? — ніяково запитала Селлі Керол.
— А ти не знаєш?
— Ім’я — відоме.
— Пшеничний король на Півночі, один із найбагатших меценатів країни.
Раптом залунав голос сусіда справа.
— Гадаю, нас із вами ще не познайомили. Мене звати Роджер Петтон.
— Селлі Керол Хеппер, — ввічливо озвалася вона.
— Так, я знаю. Гаррі оповідав мені про ваш приїзд.
— Ви його родич?
— Ні, я професор.
— Ох, — розсміялася вона.
— В університеті. Ви з Півдня, чи не так?
— Так, із Тарлтона, штату Джорджія.
Він їй одразу ж сподобався — мідного кольору вуса, зволожені блакитні очі, які дивилися на неї з такою уважністю, котра зовсім не личила цьому товариству. За вечерею вони обмінялися кількома фразами, і вона вирішила, що й надалі бачитиметься з ним. Після кави її познайомили з багатьма симпатичними юнаками, які церемоніально танцювали з нею й були певні того, що говорити вона бажає лише про Гаррі.
«Святі небеса, — подумала вона, — вони гадають, що коли я заручена, то це робить мене старшою за них, і що я з легкістю донесу на них їхнім матусям».
На Півдні заручена дівчина, навіть юна заміжня жінка могла розраховувати на таку саму кількість провокативних жартів й улесливих фраз, як і дебютантки, та тут усе це здавалося фривольним. Коли один юнак розпочав оспівувати очі Селлі й говорити про те, як вони перенесли його в бажаний світ мрій, тільки-но він зайшов до кімнати, то, дізнавшись про те, що вона гість Беламі й майбутня дружина Гаррі, перелякався до чортиків. Йому здавалося, що він зробив огидну, неприпустиму помилку, одразу ж перетворився на черствого сухаря й, за першої ж нагоди, — щез із поля зору.
Вона навіть втішилася, коли її перехопив Роджер Петтон й запропонував на хвильку відпочити.
— Тож, — весело кліпаючи, поцікавився він, — як себе почуває Південна Кармен?
— Пречудово. А що скаже «небезпечний Ден Макгрю»[4]? На жаль, це єдиний північанин, про якого я, з горем на половину, знаю.
Йому, здавалося, сподобалася відповідь.
— Я — викладач літератури, — зізнався він, — і лекції про «Небезпечного Дена Макгрю» не входять до моєї програми.
— Ви тутешній?
— Ні. Я з Філадельфії. Мене направили сюди з Гарварду навчати французьку. Та тут я живу вже десять років.
— На дев’ять років й триста шістдесят чотири дні більше, аніж я.
— Вам тут подобається?
— Ха-ха. Звісно.
— Справді?
— А чому б і ні? Хіба я не схожа на дівчину, котра весело проводить час?
— Я бачив, як хвилину тому ви виглядали за вікно й... тремтіли.
— Це все мої вигадки, — усміхнулася Селлі Керол. — Я звикла, що навкруги завжди тихо, а тут така хурделиця, що нагадує виступ мертвих душ. Він схвально кивнув.
— Ви були перед тим на Півночі?
— Провела два липні в Ашвілі, у Північній Кароліні.
— Вони непогано виглядають, цей натовп, як гадаєш? — запитав Петтон, вказуючи на масу, що кружляла.
Селлі Керол остовпіла. Таку саму фразу кинув Гаррі.
— Звісно, непогано. Вони — собаки.
— Що?
Вона густо спалахнула.
— Вибачте; це звучить гірше, ніж означає. Я завжди поділяю людей на котів або собак, незалежно від статі.
— І якої породи ви?
— Я — кішка. Як і ви. Як і більшість чоловіків на Півдні й частина дівчат — тут.
— А хто Гаррі?
— Однозначно, собака. Усі чоловіки, яких я сьогодні зустріла, здалися мені собаками.
— Що приховується під значенням «собака»? Свідоме прагнення підкреслити маскулінність всупереч витонченості?
— Гадаю, так. Я ніколи над цим не замислювалася. Я лише дивлюся на людей і кажу собі: «ось це — собака, а он та — кішка». Знаю, це все маячня.
— Не зовсім. Я зацікавився. У мене склалася певна теорія про цих людей. Впевнений, вони рано чи пізно перетворяться в шматки льоду.
— Чому?
— У них все яскравіше виражається щось скандинавське, «ібсенівське», розумієте? Вони поступово стають похмурими й засмученими. Через ці довгі зими. Ви коли-небудь читали Ібсена?
Вона похитала головою.
— Так от. Його герої відзначаються деякою тужливою скованістю. Вони всі недалекі й безпристрасні святенники, для яких закритий світ безмірного суму й щастя.
— Вони не плачуть, не сміються?
— Саме так. Це моя теорія. У цих краях живе не одна тисяча шведів. Вони приїжджають, я впевнений, бо цей клімат нагадує їм про власну домівку, і поступово вони змішуються з місцевим населенням. Цього вечора їх всього-на-всього декілька, та все-таки наш уряд збагачений чотирма губернаторами. Я вам надокучив?
— Ні! Я надзвичайно зацікавлена.
— Ваша майбутня невістка — наполовину шведка. Особисто до неї я ставлюся непогано, проте, у цілому, я впевнений, що скандинави впливають на нас не найкращим чином. Не випадково, знаєте, вони займають перше місце серед народів-самогубців.
— Так чому ж ви живете тут, у такій печалі?