Страница 76 из 87
— У глибокій безперспективній ямі?
— Так. Я зараз не говорю про багатство. Це щось на кшталт вашого стану — занепалий і сумний і... і, я не знаю, як це пояснити.
— Це все через те, що ми залишаємося в Тарлтоні?
— Так, Кларку. Це через те, що вам це подобається, ви не бажаєте змін й не думаєте про успіх.
Він кивнув, а вона дотягнулася до його руки й стиснула її.
— Кларку, — ніжно мовила вона, — я б і не уявляла тебе іншим. Ти прекрасний у своїй бездумності. Я завжди любитиму те, що веде тебе до занепаду — існування заради минулого, безтурботні дні та п’янкі вечори, і всю твою хаотичність й щедрість.
— Але ти їдеш.
— Так... тому що я ніколи не вийду за тебе. У моєму серці для тебе — особливе містечко, та, коли прив’яжу себе до цього бездумства, то втрачу спокій назавжди. Відчуватиму, що загубила частинку себе. Знаєш, у мені ніби борються дві істоти. Ти любиш ту стареньку, миролюбну, бо іншої не знаєш — жвавої, такої, що штовхає у вир. Ця істота може знадобитися тоді, коли я втрачу свою привабливість.
Спалах погас, вона несподівано увірвала монолог й сумно зітхнула:
— Солодка мите! — настрій її змінився.
М’яко опустивши свою голову на крісло й ледь замруживши очі, вона дозволила дикому вітру гратися з пухнастим коротким волоссям і тулитися до напіврозкритих вій. Вони вже виїхали з міста, з усіх боків їх оточили буйні чагарники та смарагдові хащі, високі дерева розпилювали милосердну прохолодну тінь. На шляху тут і там траплялися вбогі хатинки афроамериканців, біля яких, традиційно, старий сивоволосий дід, опершись на двері, курив кукурудзяну люльку, а зграя майже голих негренят літала по некошеній траві у дворі, тримаючи в руках обірвані ляльки. Далі тяглися втомлені бавовняні поля, на яких і робітники здавалися безтілесними тінями, височіючи від землі до неба; а прийшли вони сюди не заради праці, а заради давнього ритуалу, присвяченого вереснево-золотавому врожаю на своїх землях. І навколо цього сонного королівства, понад деревами, халупами й брудними річками здіймалася спека, яка в жодному разі не була ворожо-пекельною. Це тепло дарувало небо, запліднюючи лоно цнотливої землі благословенним життям.
— Селлі Керол, ми приїхали!
— Вона спить, мов немовля.
— Люба, тебе зморили лінощі?
— Вода, Селлі! Прохолодна водичка чекає на тебе!
Її очі сонно розкрилися.
— Ну привіт, — усміхнувшись, пробурмотіла вона.