Страница 77 из 87
II
У листопаді зі свого північного містечка на чотири дні прибув Гаррі Беламі, — високий, широкоплечий, енергійний хлопець. Наміром його було з’ясувати одне питання, яке залишалося відкритим ще з липня, з того часу, як вони зустрілися влітку, в Ашвілі. І з’ясувалося все швидко: вистачило лише кілька вечірніх й ранкових годин, аби у світлі біля теплого каміна розгледіти, що Гаррі підходить їй за всіма параметрами; окрім цього, вона його любила — любила тою частиною душі, яка призначалася для любові. Як відомо, Селлі Керол визначала кілька сторін своєї особистості.
Того останнього вечора перед його від’їздом вони пішли гуляти, і вона зрозуміла, що кроки її несвідомо линуть в напрямку до одного з улюблених місць — кладовища. Призахідне бадьоре сонце кидало сріблясті й золотисті іскорки на поезію смерті, і вона розгублено зупинилася перед залізними воротами.
— Ти меланхолік, Гаррі? — запитала вона, ніжно усміхаючись.
— Меланхолік? Боже впаси.
— Тоді заходимо. Деяких кладовища вганяють у тугу, а мені — подобається.
Вони пройшли через ворота й доріжкою заглибилися у хвилясту долину могил; п’ятдесяті лежали в сіро запилюженій недбалості; сімдесяті чарували химерним різьбленням букетів й урн; дев’яності вмовкли в розкішній потворності — на кам’яних подушках непробудним сном лежали громіздкі мармурові херувими, звисали нарости безіменних гранітних квіток. Деколи на шляху їм траплялися статуї вкляклих жінок, що тримали живі квіти в руках, ніби данину, проте більшість могил заклякла в мовчазній суворості, а зів’яле листя пробуджувало тінистий аромат спогадів, що надихав живі уми.
Вони вийшли на вершину пагорба, де зустріли високий круглий стовпець, зіпсований темними плямами вогкості й наполовину повитий повзучим плющем.
— Марджері Лі, — прочитала вона, — тисяча вісімсот сорок четвертого — тисяча вісімсот сімдесят третього. Хіба вона не прекрасна? Померла, коли їй виповнилося двадцять дев’ять. Люба Марджері Лі, — м’яко додала вона. — Ти її уявляєш, Гаррі?
— Так, Селлі Керол.
Її рука знайшла його долоню.
— Думаю, вона була брюнеткою; завжди вплітала в коси стрічку й носила помпезні спідниці кольору небесної блакиті й рожевощокого заходу.
— Так.
— Господи, вона була такою милою, Гаррі! Марджері, мабуть, любила стояти на веранді з високими колонами й зустрічати гостей. Думаю, більшість чоловіків, повертаючись з війни, намагалася розділити з нею свою долю, та, мабуть, так і не застала її. Він ступив ближче до пам’ятника, шукаючи замітки про заміжжя.
— Тут про чоловіка не вказано.
— Звісно, так набагато краще. Просто «Марджері Лі» й ця красномовна дата. Вона пригорнулася до нього і, коли її волосся кольору стиглої пшениці торкнулося його щоки, йому перехопило подих.
— Скажи, ти дійсно бачиш її, ніби живу, Гаррі?
— Я бачу, — ніжно погодився він. — Вона — у твоїх безцінних очах. Ти зараз така прекрасна, тож вона, мабуть, теж такою була.
Прихилившись, вони тихо стояли, і він відчував ніжне тремтіння її плечей. З гори набігав грайливий вітерець, хвилював податливі криси її капелюха.
— Підемо туди!
Вона вказала на широку луговину, що тяглася з іншого боку пагорба, на якій вздовж смарагдової трави, склавши свою зброю, безконечним рядом вишиковувався батальйон сіро-білих хрестів.
— Це — мертві конфедерати, — пояснила Селлі Керол.
Вони ходили й читали епітафії, та там були лиш імена та дати, а дещо розібрати взагалі, здавалося, неможливим.
— Останній ряд, бачиш? Він найтужливіший. На кожному хресті — просто цифри й надпис «Невідомий».
Вона глянула на нього повними сліз очима.
— Не можу пояснити, наскільки це все для мене живе, любий.
— Твоє ставлення до цього передає всю глибину твоєї душі.
— Ні, це не моє ставлення, це все вони — той давній час, який я намагалася в собі воскресити. Це — звичайні чоловіки, і, очевидно, зовсім не вартують, аби бути «Відомими», та вони віддали життя за найпрекраснішу частину світу — приречений Південь. Розумієш, — голос її тремтів, а в очах мерехтіли сльози, — люди живуть із цими мріями, вони прив’язуються до речей, і я теж так виростала — з місцевою, твердою вірою. Це було так легко, тому що плоть не сповниться душею і не розчарує нас. Я так прагнула жити цим минулим, тягнулася до їхнього благородства — та розумієш, це все минає, поринає у вічність, мов троянди в древньому саду; лише спалахи чесності й лицарства ще десь тьмяніють у душах наших чоловіків, живуть історії із вуст сусіда-конфедерата та ходять по землі ще декілька темношкірих старців. Ох, Гаррі, у цьому щось було, було щось! І я не зумію тобі розтлумачити, та все це жило історією.
— Я все розумію, — знову запевнив він її.
Селлі Керрол всміхнулася й витерла сльози краєм носової хустинки, що стирчала із його нагрудної кишені.
— Коханий, ти ж не засмутився? Навіть коли я плачу, то щаслива — з цього місця я ніби наповнююся життям.
Тримаючись за руки, вони повільно линули назад. Знайшовши м’яку траву, вона потягнула його вниз; вони сіли бік о бік, притулившись до розвалин низької огорожі.
— Швидше б пішли собі он ті три бабусі, — поскаржилася вона. — Хочу поцілувати тебе, Гаррі.
— Я теж.
Вони ледь дочекалися, поки троє згорблених фігур не зникнуть з виду, і вона поцілувала його цілунком, що, здавалося, розчинив у собі небо, усю її радість та сльози, цілунком, що помістив у собі вічну мить блаженства.
Після цього вони неспішно поверталися додому, тим часом як по кутках сутінки вже розпочали свою заколисливу гру в шашки разом із залишками дня.
— Ти приїдеш десь всередині січня, — сказав він, — і повинна залишитися на місяць, не менше. Не пошкодуєш. Цієї пори ми організовуємо зимовий карнавал, і, якщо ти ніколи не бачила снігу, то потрапиш у країну див. Катання на лижах, ковзанах, санах та санчатах, паради з факелами різного кольору — усе це на карнавалі снігу. Ми не влаштовували його вже кілька років, так що цього разу шоу буде особливим.
— Мені там холодно не буде, Гаррі? — несподівано запитала вона.
— Насправді — ні. Можливо, заніміє твій носик, проте точно не тремтітимеш від морозу. У нас він суворий та сухий, сама знаєш.
— Знаю, що я дитя спеки. Ніколи не любила морозу.
Вона затихла, й обоє з хвилю мовчали.
— Селлі Керол, — протягнув він, — що ти думаєш про візит у березні?
— Думаю, що люблю тебе.
— Тож зустрінемось у березні?