Страница 75 из 87
Крижана фортеця
І
Сонячні промені обрамляли будинок, як золотий візерунок декоративну вазу, а тіні, що тут і там підсилювали суворість світла, розливалися цятками-веснянками. Суміжні будинки Батеруортів і Ларкіних ховалися за величними розлогими деревами; лише дім Хеперів приймав гарячі сонячні ванни й цілий день милосердно й терпляче дихав пилюкою вулиці. Дія відбувається в найпівденнішій частині штату Джорджія; пора — вересневий полудень.
Вгорі у своїй спальні дев’ятнадцятирічна Селлі Керол, опустивши підборіддя на підвіконня, спостерігала за стареньким Фордом Кларка Дарроу, що звернув до їхнього будинку. Автомобіль дихав спекою, а його металеві частини, поглинаючи й виділяючи пар, утримували все тепло — сам Кларк Дарроу, заціпенівши, сидів за кермом авто, на його обличчі затримався вираз болю й напруги через те, що він ототожнював себе з частиною механізму, та ще й не надто надійного. З великим зусиллям та обурливим скреготом коліс він перетнув запилюжену колію і з переляком різко повернув кермом, котре доставило його майже до парадного входу маєтку Хеперів. Почулося тужливе, смертельне бурмотіння мотора, а потім настала тиша; пронизливий свист розрізав повітря.
Селлі Керрол сонно дивилася вниз. Вона б позіхнула, проте для цього слід було підняти підборіддя з підвіконня. Передумавши, вона мовчки гляділа на авто, власник якого, наче ідеальна статуя, бездумно застиг, наполегливо очікуючи сигналу. Через хвилину новий свист розсік беззвучне повітря.
— Доброго ранку.
Кларк по-зміїному витягнувся, перехилив свій корпус через кабінку авто й косо зирнув на вікно.
— Пізнього ранку, Селлі Керол.
— Та невже.
— Чим займаєшся?
— Їм яблуко.
— Не хочеш поплавати?
— Думаю, хочу.
— Може б ти поквапилася?
— Можливо.
Селлі Керол глибоко зітхнула й із важкістю піднялася з підлоги, на якій валялися фрагменти її діяльності — качан зеленого яблука й розмальовані для її молодшої сестри паперові ляльки. Вона підійшла до дзеркала, повільно й з утіхою оцінила своє привітне зображення; на губи нанесла помаду, припудрила носика й натягла солом’яний капелюшок, увінчаний трояндами, на русяву, коротко підстрижену голівку. Несподівано вона перечепилася через блюдце з фарбованою водою, почеркалася, й вилетіла з кімнати.
— Як справи, Кларку? — запитала вона через хвилину, спритно заскочивши до кабінки автомобіля.
— Чудово, Селлі Керол.
— Куди їдемо?
— На ставок, до Уоллі. Я обіцяв Мерилін заїхати за нею та Джо Юінгом.
Кларк був смуглим, сухорлявим й трохи сутулився при ходьбі. Він проймав колючим поглядом й зухвалим обличчям, та усмішка, що так часто з’являлася на його обличчі, робила його привітнішим. Дохід Кларка не був великим — грошей вистачало лише на себе й на бензин, а, закінчивши технічний коледж свого штату, він третій рік сонно тинявся бездіяльними вуличками свого міста, ділячись ідеями про вигідне інвестування свого капіталу.
Тинятися вуличками здалося йому не такою ж складною справою; маленькі пуп’янки дівчат розкривалися в чарівних леді й Селлі Керрол — найп’янкіша серед цих квіток; із ним вони насолоджувалися плаванням, танцями, милими бесідами цими літньо-духмяними вечорами — вони буквально обожнювали Кларка. А коли дівчата набридали, рятували товариші, котрі найшвидшим часом збиралися відкрити якусь справу, ну а тим часом вони радісно приєднувалися до Кларка, аби пограти з ним у гольф, більярд чи посидіти за чаркою «адамових сліз[3]». Час від часу хтось із них перед від’їздом у справах до Нью-Йорка, Філадельфії чи Пітсбурга робив прощальну вечірку, та більшість все-таки застрягала в цій небесній млявості, вогняних вечорах, шумі дріб’язкових ярмарків — особливо не могли вони покинути пристойних, м’якоголосих дівчат, виховували котрих традиції, а не гроші.
Форд завівся, «закипаючи від люті», а Кларк і Саллі Керол із тріском покотилися вниз із Валлей Авеню до Джеферсон Стріт, здіймаючи за собою куряву; проїхали повз дюжину могутніх й граційних особняків, що сонно здіймалися над Мілісент Плейс, і направилися до центру міста. Їхати тут було небезпечно — ця пора доби кишіла натовпом; бездіяльні перехожі недбало тинялися вуличками, байдужий трамвай, що тягнувся зі швидкістю черепахи, розганяв перед собою галасливе людське стадо, здавалося, що й універмаги поринуть у сон-дрімоту, бо так відверто позіхали їхні двері й кліпали вітрини під сонячним промінням.
— Селлі Керол, — несподівано піднявся голос Кларка, — скажи, ти дійсно заручена?
Вона жваво глянула на нього.
— Хто тобі сказав?
— Так це правда?
— Цікаве питання!
— Одна знайома розповіла, що ти заручилася з янкі, з яким познайомилася минулого літа в Ашвілі.
Селлі Керол зітхнула.
— Не місто, а стара пліткарка.
— Не виходь за янкі, Селлі Керол. Що ж ми без тебе тут робитимемо?
Селлі на мить затихла.
— Кларк, — несподівано запитала, — тоді хто з біса одружиться зі мною?
— Я до твоїх послуг.
— Любий, як ти збираєшся забезпечувати жінку? — запитала вона, розсміявшись. — Тим більше, навіщо тобі дружина, якщо ти кохаєш себе?
— Це однаково не є причиною для того, аби брати шлюб з янкі, — наполегливим тоном проказав він.
— Припустимо, я його кохаю.
Він похитав головою.
— Це неможливо, він повністю відрізняється від нас.
Розмова увірвалася, тільки-но авто зупинилося перед просторим старовинним будинком. На порозі з’явилися Мерилін Уейд і Джо Юінг.
— Вітання, Селлі Керол.
— Привіт.
— Як життя?
— Селлі-Селлі, — поспіхом заговорила Мерилін, тільки-но авто рушило з місця, — ти заручена?
— Святий Боже, з якого місця в цих пліток ноги виросли? Не встигнеш глянути на чоловіка, як місто загуде про «заручини».
Кларк втупився на гайку, що дріботіла над вітровим склом, і не зводив погляду з дороги.
— Селлі Керол, — з наполегливою допитливістю запитав він, — невже ти нас не любиш?
— Кого?
— Нас, місцевих.
— Кларку, ну чому ж. Ти ж знаєш, я вас всіх обожнюю.
— Тоді навіщо виходити заміж за янкі?
— Я не знаю, Кларку. Я про це й не думала. Я б хотіла відвідати нові місця, побачити цікавих людей. Я б хотіла розвиватися. Я б хотіла відчути всю повноту життя.
— Що ти таке говориш?
— Ох, Кларку. Я люблю вас усіх: і тебе, і Джо, і Бена Еррота, та попереду ви всі опинитеся...