Страница 74 из 87
Коли місіс Кері пізніше зайшла в кімнату й заговорила з ним про його успіхи — про нього надрукували замітку в місцевій газеті — він переповнився сум’яттям. Зараз він жадає цю дівчину, і минуле деколи стає теперішнім — це все, що він знав. А зараз він мусить бути сильним й обачним, а там далі все стане на свої місця.
— А зараз, — говорила місіс Кері, — я хочу, щоб ви відвідали одну леді, котра вирощує хризантеми. Вона мені говорила, що неймовірно прагне з вами зустрітися, бо прочитала про вас у газеті.
Вони пішли на зустріч із леді, що вирощує хризантеми. Поки йшли вулицею, він помітив, що на його великий крок припадають два її маленькі — ще одна бентежлива згадка з минулого. Леді виявилася милою, а хризантеми — надзвичайно великі й незрівнянно чарівні. Весь сад був заповнений ними — білі, рожеві, жовті, тож на хвилю вони перенеслися в серце спекотного літа. Леді володіла двома пишними палісадниками, що розділялися хвірткою; коли вони обійшли перший, леді наблизилася до воріт, аби показати їм другий.
І тут сталася цікава річ. Джорж зупинився, аби пропустити Джоквіл, та замість того, аби пройти до іншої частини саду, якусь хвилю вона стояла, мов вкопана, і вперто дивилася на нього. Унікальним був не погляд, і не вираз обличчя, на якому цвіла байдужість, — унікальною була сама мовчанка. Вони побачили погляд один одного, й обоє швидко перевели дихання, а потім — просто ступили до іншого палісадника. Це все.
Вечоріло. Вони подякували леді й повільно, задумливо, пліч-о-пліч поплили додому. Протягом вечері вони мовчали. Джордж навів короткий опис про те, що з ним трапилося в Південній Америці, і дав зрозуміти, що перед ним розкриваються нові горизонти.
Вечеря завершилася, він та Джонквіл залишилися самі в тій кімнаті, яка була свідком початку та завершення їхнього роману. Йому здавалося, що це було в минулому житті, що все тьмяніло в невиразній ностальгії. На цьому диванчику він відчував муку й горе, яких не зазнавав раніше. Уже ніколи він не буде таким слабким, втомленим, сумним та бідним. Проте п’ятнадцять місяців тому той хлопець мав щось більше, аніж він — тепло, довіру, що зникли назавжди. Раціональне рішення побороло його чуттєвість. З молодості він вирізьбив картину міці, із відчаю — полотно успіху. Та разом із юністю життя відібрало й цнотливість його любові.
— Виходь за мене, — тихо благав він.
Джонквіл похитала своєю темноволосою голівкою.
— Я ніколи не вийду заміж, — відповіла вона.
Він кивнув.
— Завтра зранку я вирушаю у Вашингтон, — сказав він.
— Он як...
— Я повинен. У Нью-Йорку маю бути до першого, а спочатку хотів зупинитись у Вашингтоні.
— Багато роботи?
— Ні-і,— сказав він так, ніби ця тема йому неприємна.— Мені слід зустрітися з людиною, яка була до мене дуже доброю, коли я був тоді... ти пам’ятаєш... на дні.
Він все вигадав. Ніхто у Вашингтоні на нього не чекав — та він пильно наглядав за Джонквіл і помітив, що вона ледь здригнулася, і на секунду її очі округлилися.
— Та перш ніж я піду, хотів би розказати тобі про події, які зі мною трапилися з того часу, як ми розлучилися, й оскільки ми, певно, більше не побачимося, я б хотів, аби... аби ти просто сіла мені коліна так, як ти завжди це любила. Я б не просив тебе, якби в тебе хтось був, проте... як хочеш.
Вона кивнула, і вже через мить сиділа в нього на колінах, як тої минулої весни. Він відчував її голову на своєму плечі, її знайоме тіло, і це накрило його теплими спогадами. Його руки, обіймаючи її, так хотіли звитися навколо неї, що він відкинувся назад і, дивлячись в неозорий простір, почав говорити, обдумуючи кожне слово.
Він розповів їй, як після двох депресивних неділь зайняв у Нью-Йорку цікаву, хоч і не дуже прибуткову посаду на будівельній фірмі у Джерсі-Сіті. Спочатку, коли випала можливість поїхати в Перу, то йому такий варіант здавався не зовсім перспективним. Він — молодший асистент інженера, проте лише десятеро зі всієї групи американських спеціалістів, із них вісім — геодезисти та землеміри, дісталися до Куско. Через десять днів очільник експедиції помер від жовтої гарячки. Тож це стало його шансом, перспективою, якою б не скористався лише дурень, блаженною перспективою...
— Перспектива, якою б не скористався лише дурень? — перепитала вона з невинним виразом обличчя.
— Навіть дурень, — продовжив він. — Це було прекрасно. Тож я телеграфую в Нью-Йорк...
— А звідти... — знову перервала його, — вони телеграфують у відповідь і дозволяють скористатися такою можливістю?
— Дозволяють? — вигукнув він, усе ще лежачи на спинці софи.— Вони наказують. Не можна втрачати ані хвилини.
— Жодної хвилини?
— Жодної.
— Навіть на те, щоб... — і вона затнулася.
— На що?
— ...щоб глянути на мене.
Він несподівано повернув голову, а вона в цей момент притягнула його до себе, губи її розкрилися, як пуп’янок дозрілої квітки.
— На це, — прошепотів він їй в губи, — у мене завжди є час, безкінечність...
Вічність світу — його та її життя. Та цілуючи її, на коротку хвилю він усвідомив, що скільки не шукай, хоч віками, та тих втрачених квітневих годин йому вже не віднайти. Тепер він міг її обійняти з такою міццю, що мускули напружувалися на руках, — вона була тим рідкісним і бажаним трофеєм, за який він боровся і який тепер належить йому, — та більше ніколи не повернеться цей невловимий шепіт у сутінках, цей шепіт вітрової ночі.
Що ж, думав він, нехай буде й так; квітень вже зітлів, квітня вже нема. На світі так багато різної любові, але кохають по-справжньому лиш раз.