Страница 60 из 87
II
Коли Марджері й Вероніка повернулися додому вже о пів на першу, то побажали солодких снів одна одній й розійшлися по кімнатах. Хоч вони й були кузинами, проте щирості між ними не існувало. Правду кажучи, у Марджері взагалі не було подруг, вона вважала, що всі дівчата — дурні. Вероніка ж, навпаки, ще на початку свого візиту, влаштованого батьками двох дівчат, прагнула до відкритих бесід, приправлених хихиканням і слізьми, що, як на неї, було обов’язковим атрибутом дівочої дружби. Проте Марджері зустрічала її пориви холоднокровно; вона відчувала ту саму складність у розмові з нею, нібито говорила з чоловіками. Марджері ніколи не хихикала, нічого не боялася, рідко соромилася й взагалі не була наділена жодною з якостей, які для дівчат, на думку Вероніки, є цінними й святими.
Чистивши зуби перед сном, Вероніка вже всоте задумувалася над тим, чому тоді, коли вона не вдома, до неї не проявляють жодної уваги. І хоч сім’я її була найзаможнішою в О-Клері, хоч її мама влаштовувала зустріч за зустріччю, перед кожним балом давала для друзів доньки невеличкі обіди й купила їй автомобіль, Вероніка не задумувалася над тим, що це все сприяє її популярності. Як і більшість дівчат, вона виростала на теплому молоці, виготовленому Анною Феллоуз Джонстон, і романах, в яких героїню любили за загадкову жіночність, яка згадувалася, проте ніколи так прямо не проявлялася.
Вероніка відчула біль через те, що тут вона не досить популярна. Вона не знала, що завдяки вказівкам Марджері так і залишилася б танцювати з одним кавалером весь вечір; однак вона знала, що навіть в О-Клейрі за іншими, біднішими дівчатами, не такими вже й гарними, однаково ведеться полювання. Вона пояснювала це тим, що вони не витончені й неперебірливі. Й оскільки мама запевнила її, що інші дівчата знецінюють себе й що чоловіки дійсно поважають таких дівчат, як Вероніка, то це зовсім її не хвилювало.
Вона вимкнула світло у ванній кімнаті й раптом вирішила піти й поговорити з тіткою Жозефіною, у кімнаті котрої воно ще горіло. Її легка хода безшумно протягла Вероніку вниз по встеленому килимом коридору, та, почувши голоси всередині, вона зупинилася біля напіввідкритих дверей. Раптом вона вловила своє ім’я й зовсім не мала наміру підслуховувати, трішки забарилася — і тут потік розмови фрагментарно долинув до неї, пронизуючи її свідомість так гостро й болісно, неначе голкою.
— Вона абсолютно безнадійна! — це був голос Марджері. — О, я знаю, що ти збираєшся сказати! Як багато людей говорили про те, наскільки прекрасною й милою вона є, як вона готує! І що з цього? Їй тут сумно. Чоловікам вона не подобається.
— Хіба коротка мить популярності щось означає?
Місіс Гарві говорила злісно.
— Це — все, коли тобі вісімнадцять, — експресивно мовила Марджері. — Я зробила все, що в моїх силах. Я була ввічливою і змушувала чоловіків танцювати з нею, проте вони просто не хотіли мати справу з занудою. Коли я думаю про те, навіщо цій нікчемі такий колір обличчя, і про те, як би Марті Кері він став при нагоді, то... господи!
— Сьогодні не в моді ввічливість, — своїм тоном місіс Гарві натякала, що не збирається розуміти сучасні погляди. Коли вона була дівчиною, усі юні леді, що належали до заможних родин, проводили славетні часи.
— Так ось, — сказала Марджері, — жодна дівчина не дозволить собі вічно няньчитися з недолугою кузиною, тому що сьогодні кожна дівчина думає про себе. Я спробувала підкинути їй декілька ідейок щодо одягу й всяких прикрас, і вона, розізлившись, якось дивно на мене глянула. Вона достатньо чутлива й розуміє, що успіхи в неї невеликі, та можу посперечатися, що вона перевищує себе, думаючи, що вона така моральна, а я надто легковажна й непостійна, тому прийду до поганого кінця. Усі непопулярні дівчата так думають. Заздрісниці! Сара Хопкінс називає Женевьєву, Роберту та мене колекціонерками. Зуб даю, вона б пожертвувала десятьма роками життя та європейською освітою, аби стати ось такою колекціонеркою, аби мати трьох чи чотирьох кавалерів й аби на танцях її відбивали на кожному кроці.
— Та все-таки мені здається, — втомлено перервала місіс Гарві, — ти повинна якось допомогти Вероніці. Я знаю, що вона недостатньо жвава.
Марджері простогнала.
— Жвава! Горе Господнє! Я ніколи не чула, аби вона говорила хлопцям щось інше, окрім того, що в нас тут спекотно, що зал переповнений людьми, або що вона наступного року їде навчатися до Нью-Йорка. Хоча інколи вона запитує, якої марки автомобіль у її співрозмовника та повідомляє, який — у неї. Як цікаво!
І тут наступила коротка мовчанка, і потім місіс Харві порушила її, повторюючи:
— Усе, що я знаю, це те, що інші дівчата — не такі вже привабливі й милі − отримують достатньо уваги від кавалерів. Марта Кері, наприклад, пухка й криклива, мати її взагалі вульгарна особа. Роберта Діллон так зсохлася цього року, ніби вийшла з Арізонської пустелі, де їй і місце. Вона з цими танцями вгонить себе в могилу.
— Але, мамо... — запротестувала нетерпляче Марджері, — Марта — весела, жахливо дотепна, а як вміє себе подати! Роберта — божественна танцівниця. За нею кавалери віками ходять.
Місіс Гарві позіхнула.
— Я думаю, що це все через ту божевільну індійську кров, що тече в її жилах, — продовжила Марджері. — Може, це повернення до прообразу. Індійські жінки завжди сиділи в колі та мовчали.
— Йди спати, жалюгідне дівчисько, — засміялася місіс Гарві. — Краще б я не говорила тобі про ту індійську кров, не знала, що ти так довго про це пам’ятатимеш. І взагалі, більшість твоїх висновків є надзвичайно дурною, — закінчила вона сонно.
Потім запала наступна мовчанка, допоки Марджері вирішувала, чи переконування її матері варте якихось зусиль. Людей за сорок так важко в чомусь переконати. У вісімнадцять наші переконання подібні до вершин, з яких ми споглядаємо світ; у сорок п’ять — це печери, в яких ми ховаємося.
Прийшовши до такого висновку, Марджері побажала матері солодких снів. Коли вона виходила, у коридорі було пусто.