Страница 59 из 87
Ангел із зітханням оглянув веранду, проте Вероніки й Отіса тут не було. Він попрямував назад до зали, і там, перед дамською кімнатою, він побачив Отіса, у центрі юнаків, котрі корчилися від сміху. Отіс розмахував шматком деревини, якого десь підібрав, і багатослівно про щось оповідав.
— Вона пішла, аби поправити собі зачіску, — проголосив він дико. — Я знову чекаю, аби танцювати з нею ще одну годину поспіль.
Вони вибухали реготом.
— Чому б комусь із вас не перервати це коло? — обурено викрикнув Отіс. — Їй теж необхідна різноманітність.
— Чому ж, Отісе, — мовив приятель, — ти вже майже звик до неї.
— Навіщо тобі ця штука, Отісе? — запитав Воррен, всміхаючись.
— Це? Ти про дошку? Це ломака. Коли вона виходитиме звідти, я вдарю її по голові й запхну назад.
Воррен вигукнув із радістю й впав на крісло.
— Не сумуй, Отісе, — врешті виразно мовив він. — Я обірву це коло сьогодні.
Отіс вдав вигляд, що зараз зомліє, і вручив ломаку Воррену.
— Якщо знадобиться, старигане, — сказав він хрипкувато.
Немає значення, наскільки прекрасною й розумною є дівчина, та коли її часто не запрошують на танець, вона — нещасна. Можливо, хлопці надають їй перевагу перед лискучими метеликами, з якими вони перетанцювали за вечір сотню разів, та молодь епохи джазу пристрасна й невгамовна, тож протанцювати більше одного фокстроту з однією дівчиною було для них неприємно, ба навіть, огидно. Коли ж танцювати приходиться декілька танців, дівчина може запевнитися, що як тільки кавалера позбавлять від неї, він зробить усе можливе, аби ніколи більш не наступати на її незграбні ступні.
Воррен протанцював із Веронікою весь наступний танець, і нарешті, завдяки перерві, провів її до столика на веранді. З хвилину вони помовчали. Вона не надто чарівно орудувала віялом.
— У вас тут спекотніше, аніж в О-Клері, — сказала вона. Воррен, подавивши зітхання, кивнув. Можливо, так і було, та йому було байдуже. Він бездіяльно думав, чи то вона була жахливим співрозмовником через те, що їй бракувало кавалерів, чи їй бракувало кавалерів через те, що вона була жахливим співрозмовником.
— Ти будеш тут трохи довше?— запитав він й одразу ж почервонів. Вона могла здогадатися, чому він запитав її про це.
— Ще тиждень, — відповіла вона й глянула на нього так, нібито готуючись впіймати кожне наступне його запитання.
Воррен заметушився. Потім із раптовим поривом милосердя вирішив випробувати на ній свій улюблений метод. Він повернувся й подивився прямо в її очі.
— У тебе — надзвичайно чутливі губи, — тихо почав він.
Ці слова він деколи виголошував дівчатам на балах у коледжі, особливо коли вони розмовляли в такій напівтемряві. Вероніка несподівано підстрибнула. Вона непристойно порожевіла й ледь не впустила своє віяло. Ще ніхто не говорив їй таких слів.
— Нахаба! — слово вилетіло після того, як вона усвідомила це й одразу ж прикусила губу. Вже надто пізно удавати, нібито їй смішно, вирішила вона й подарувала Воррену сором’язливу усмішку.
Воррен розізлився. Хоча він і звик, що цей метод сприймається легковажно, йому зазвичай відповідали сміхом або ж чутливими жартиками. Він ненавидів, коли його називали нахабою, хіба що несерйозно. Його милосердний імпульс зник, і він змінив тему розмови.
— Джим Стрейн та Етель Деморест, як завжди, не танцюють, — прокоментував він.
Для Вероніки розмова стала більш комфортною, проте коли Воррен змінив тему, вона відчула не лише полегшення, а й розчарування. Чоловіки їй ніколи не говорили про те, що в неї чутливі губи, та вона знала, що вони говорять про це іншим дівчатам.
— Ох, дійсно, — мовила вона, всміхнувшись. — Я чула, вони женихаються роками й усе ніяк не одружаться, бо й копійки за душею не мають. Хіба не жалюгідно?
Неприязнь Воррена зростала. Джим Стрейн був близьким другом його брата, і в будь-якому разі він вважав, що насміхатися над людьми, які не мають грошей — підло. Проте Вероніка зовсім не думала про те, аби глузувати над кимось. Вона просто розгубилася.