Страница 58 из 87
Волосся Вероніки
І
Суботнього вечора, коли глянути з майданчика для гольфу, вікна заміського клубу в темних сутінках здаватимуться схожими на жовті вогники над чорним й схвильованим океаном. Хвилями цього океану, метафорично вирсловившись, були голови багатьох допитливих кедді[2], деяких дотепних водіїв, глухої сестри клубного тренера − і там зазвичай вихлюпуються й бездомні, боязкі хвилі, які лише бажаючи, зможуть вкотитися всередину. Це була галерея.
Балкон — всередині. Його оточують плетені крісельця, що тягнуться вздовж стіни, з’єднуючи клубну й танцювальну зали одночасно. Суботніми вечорами балкони займають загалом леді; грандіозний гамір жінок середнього віку з суворим поглядом, який прикриває лорнетка, та з холоднокровними серцями під прикриттям великого бюста. Основна функція балкону — критична. Йому трапляється показувати скупе захоплення, проте не схвалення, бо дамам під сорок із холоднокровним поглядом добре відомо, що молодь здатна на все, і якщо її хоч на хвилину випустити з виду, то окремі парочки влаштують по кутках дикі варварські танці, а більш популярних й небезпечних дівчат цілуватимуть у лімузинах вдовиць, котрі нічого не підозрюють.
Однак це критичне коло недостатньо близьке до сцени, аби бачити акторські обличчя й впіймати найвитонченішу міміку. Це коло може лише хмуритися й втягувати шиї, ставити питання й робити приблизні висновки з готових постулатів, як от, наприклад, один зводиться до того, що за багатим юнаком полюють більше, аніж за куріпкою. Критичне коло не цінує драму мінливого, жорстокого світу незрілості. Ні, — ложі, партер, головні актори й хор, — усе це представлено в пістрявій суміші облич та голосів, що коливаються під тужливі африканські ритми танцювального оркестру Дауера.
Від шістнадцятирічного Отіса Ормонда, якому до університету залишається ще два навчальних роки в Хілл-коледжі, до Д. Ріса Стоддарда, над письмовим столом котрого велично висить диплом юридичного факультету Гарварда; від маленької Маделейн Хог, яка ніяк не звикне до високої зачіски, до Бессі Макрей, яка надто довго, більше, аніж десять років, була душею компанії — у цій мішанині не лише центр дії; лише звідси люди здатні зрозуміти неспотворену сцену.
Оркестр чванливо обриває музику на високій ноті. Пари обмінюються штучно безтурботними усмішками, жартівливо повторюючи «ла-де-да-да дум-дум», і над аплодисментами зривається дзенькіт дівочих голосів.
Декілька кавалерів, антракт яких застиг у той самий момент, коли вони намагалися розбити якусь парочку, розчаровано повертаються на свої місця вздовж стін: ці літні танцювальні вечори не такі буйні, як різдвяні бали, тут хмеліють помірковано, набираючись приємного тепла й задоволення, тут і одружені молоді пари піднімаються й кружляють у старовинних вальсах чи незграбних фокстротах під толерантні усмішки їхніх молодших братів та сестер.
Воррен Макінтайр, котрий недбало ставився до навчання в Єльському університеті, опинився поміж цих нещасливих кавалерів. Він знайшов в кишені пальта сигарету й вийшов на широку, напівтемну веранду, де парочки, розсіявшись по столиках, наповнили освітлену ліхтарями ніч смутними словами й туманними смішками. Він кивнув — тут і там, людям, які ще щось помічали, і коли проходив повз наступну пару, у пам’яті його спливали напівзабуті уривки спогадів, бо містечко було невеликим, і кожен знав про чиєсь минуле. Ось це, наприклад — Джим Стрейн та Етель Деморест, які вже три роки неофіційно заручені. Кожен знав, що коли Джимові вдасться протриматися на якійсь роботі більше, ніж два місяці, Етель вийде за нього заміж. Однак якими нудними були їхні обличчя і як стомлено Етель вдивлялася на Джима, так, ніби вона роздумувала над тим, навіщо лоза її прив’язаності оповила таку хитку від вітру тополю.
Воррену було дев’ятнадцять, і він із презирством ставився до своїх друзів, яким не довелося вчитися на Сході. Та як і більшість хлопців, він надзвичайно пишався своїми землячками, коли був поза межами міста. Це була Женев’єва Ормонд, яка регулярно відвідувала танці, приватні вечірки й футбольні ігри в Прінстоні, Єлі, Вільямсі та Корнелі; це була кароока Роберта Діллон, яка серед своїх ровесників була відомою не менш ніж Хайрам Джонсон чи Тай Коб; і, звісно, це — Марджері Харві, яка, окрім милого личка й різкого, хитромудрого язика була ще відомою й тим, що на останньому балі в Нью-Гейвені зробила гімнастичне колесо на руках п’ять разів підряд.
Воррен, що виростав із Марджері на одній вулиці, був довго в неї закоханий. Деколи йому здавалося, що вона відповідає взаємністю на його залицяння — слабкою вдячністю, проте вона перевірила свої почуття давнім методом й суворо заявила, що він їй не підходить. Її перевірка полягала в тому, що коли його не було поруч, вона таємно фліртувала з іншими хлопцями. Воррена це бентежило, бо коли Марджері кудись виїжджала на кілька днів влітку, а потім поверталася, то після перших двох-трьох днів її приїзду він міг розгледіти купу листів, що валялися на столику в холі списані чоловічим почерком й адресовані їй. Гірше того, протягом всього серпня в неї гостювала її кузина Вероніка з О-Клера, і побачитися з Марджері наодинці було неможливо. Потрібно завжди було крутитися навколо й підшукувати когось, хто б міг приглянути за Веронікою. Серпень закінчувався, і ця справа ставала все складнішою та складнішою.
Хоч Воренн і обожнював Марджері, він все-таки зізнався, що її кузина нуднувата. Вона була красивою брюнеткою з яскравим кольором обличчя, проте на вечірках вона не веселилася. Кожного суботнього вечора, на прохання Марджері, його важким обов’язком був довгий танець із Веронікою, який, окрім суму, не дарував нічого.
— Воррене, — ніжний голос підкрався до його думок.
Він обернувся й побачив Марджері, як завжди веселу, із рум’янцем на щоках. Вона поклала руку на його плече, і яскраве сяйво непомітно заповнило його.
— Воррене, — прошепотіла вона, — зроби дещо для мене: потанцюй із Веронікою. Вона вже на годину застрягла з цим малюком Отисом Ормондом.
Сяйво для Уоренна зникло.
— Що ж... гаразд, — погодився він неохоче.
— Ти ж не заперечуєш? А я тим часом підшукаю того, хто б зміг тебе замінити.
— Тоді я згоден.
Марджері всміхнулася — ця посмішка була більше, аніж виявом звичайної вдячності.
— Ти просто ангел, не знаю, як і віддячити тобі.