Страница 57 из 87
— Цей хлопець. Блідий чоловік, що її виносив. Він сидів біля неї — і сказав, що це його жінка!
У будинку було тихо. Вітер розкинув темне листя винограду на веранді, дозволивши тонким сріблястим променям місячного світла добратися до плетених крісел. Жаклін тихо лежала на довгому дивані, її голова відпочивала в нього на руках. Через деякий час вона ліниво поворухнулася; її рука, потягнувшись вверх, поплескала його по щоці.
— Я, мабуть, піду спати. Так втомилася. Допоможеш встати?
Він підняв її на руки, доніс до ліжка й поклав на подушки.
— Прийду до тебе через хвильку, — з ніжністю сказав він. — Зачекай лише хвилину, гаразд?
Він пройшов в освітлену вітальню, і вона почула, як він гортає сторінки телефонного довідника; потім почула, як він називає номер.
— Привіт, це містер Лейсі? Так... Так, це дуже важливо... Звісно, якщо він ще не спить...
Мовчанка. Жаклін чула, як невгамовні горобці «чік-чірікають» у листі магнолії через дорогу. Потім чоловік знову заговорив:
— Це містер Лейсі? Ох, це Мейзер вас турбує. Стосовно тієї справи, про яку ми розмовляли з вами увечері — незважаючи на труднощі, я все-таки зможу все владнати, — і він трохи підвищив свій голос, нібито на другому кінці лінії його ніяк не могли почути. — Це син Джеймса Мейзера, кажу ж вам... Стосовно тієї невеличкої справи, яку ми обговорювали цього вечора...