Страница 56 из 87
IV
Через годину ця спека посилилася ще більше, допоки він, стоячи в кутку, очікував на трамвай. До його будинку їхати треба було двадцять п’ять хвилин, і він купив газету з рожевими сторінками, аби розбудити свої в’ялі думки. Останнім часом життя здавалося йому менш щасливим та не таким романтичним. Можливо, тепер він знав більше про світові потоки, можливо, романтика подих за подихом, випаровувалася з буянням епох. Нічого подібного раніше з ним ще не траплялося. Цей старий постійно крутився в його голові. Він уявляв собі, як той втомливою спекою важко плентається додому — пішки, мабуть, аби зекономити гроші на проїзді, відкриває двері задушливої маленької квартирки й зізнається доньці, що син його друга не зміг йому допомогти. Увесь вечір вони безнадійно намагатимуться щось вигадати, допоки не скажуть «добраніч» один одному, — батько й донька, опинившись випадково у єдиному віддаленому світі, — та розійдуться по своїх кімнатах, не в змозі заснути — такі одинокі у своїй печалі.
Під’їхав трамвай Мейзера, і він знайшов вільне місце в передній частині вагона, біля старої леді, котра неохоче підібгала ноги, коли той намагався вмоститися біля неї. На наступній зупинці прохід у вагоні заповнився юними продавчинями з сусіднього універмагу, і Мейзер розгорнув газету. Останнім часом він не потакав своїй звичці — поступатися місцем в трамваї. Жаклін мала рацію — звичайна молодиця здатна стояти так, як і він. Поступатися місцем — це жалюгідно, лише красивий жест, та й годі. Сьогодні, мабуть, лиш одна дівчина із тисячі неохоче подякує.
У вагоні було душно й спекотно, він витер великі краплі поту з чола. У проході стало дуже тісно, і жінка, що стояла біля нього, на секунду зачепилася за його плече, тільки-но вагон повернув за кут. Мейзер глибоко вдихнув неприємне гаряче повітря, що наполегливо відмовлялося циркулювати, і спробував сконцентруватися на карикатурі, розміщеній на верхівці сторінки про спорт.
— Будь ласка, проходьте вперед! — різкий і дратівливий голос кондуктора намагався прорізатися крізь невиразну масу людей. — Спереду — вільно!
Колона зробила жалюгідну спробу податися вперед, та помітного успіху не досягла — там не було вільного місця. Вагон знову звернув, і знову жінка, що стояла біля Мейзера, ледь не впала на нього. Раніше, як правило, він просто би поступився їй місцем хоча б заради того, аби уникнути цих згадок про її присутність. Він відчував себе неприємно холоднокровним. І трамвай — просто жахливий, жахливий! У ці неймовірно спекотні дні вони б мали випускати на лінію більше трамваїв.
Вже вп’яте він розглядав карикатури на сторінці гумору. На другому малюнку був зображений жебрак, і туманний образ містера Лейсі поступово й наполегливо займав його місце. Боже! А раптом старець дійсно помре з голоду, раптом — кинеться в річку?
«Колись, — подумав Мейзер, — він допоміг моєму батьку. Якби ж він не зробив цього, моє власне життя, мабуть, було б не таким, як зараз. Та тоді Лейсі міг дозволити собі подібний вчинок — а зараз я не можу».
Аби прогнати образ містера Лейсі, Мейзер намагався думати про Жаклін. Він знову й знову говорив собі, що не зможе пожертвувати інтересами жінки заради інтересів старого невдахи, в якого колись був шанс, та він опустився на дно. Жаклін цей шанс був потрібен зараз більше, аніж будь-коли раніше.
Мейзер подивився на годинник. Він їхав у трамваї вже хвилин десять. Залишалося ще п’ятнадцять, а спека все нещадно піднімалася. Жінка знову ледь на нього не впала, він глянув у вікно й побачив, що вони виїжджають із центру міста.
Його заполонила думка, що, зрештою, він, можливо, поступиться місцем цій жінці — останній раз вона просто повисла на ньому, було очевидно, що вона перевтомлена. Якби ж він знав, що це — стара жінка, проте тканина її сукні, що торкалася плеча, підказувала, що це — юна дівчина. Він не наважився поглянути на неї. Він боявся благань, котрі міг прочитати в її очах, коли б вони були старими, чи жорстокої зневаги, коли б ті очі були молоді.
Наступні п’ять хвилин його знетямлений від спеки розум був поглинений, як йому здавалося, дилемою — поступатися чи не поступатися місцем? Він схилявся до думки, що коли поступиться, то цим хоч частково спокутує свою сьогоднішню відмову містеру Лейсі. Здавалося просто жахливим здійснити такі дві холоднокровні речі одна за іншою — ще й в один день.
Він вдався до розглядання карикатур, але вже в деталях. Потрібно думати про Жаклін. Зараз він втомився до смерті, а коли він встане, то втомиться ще більше. Жаклін його чекає, він їй потрібний. Вона матиме поганий настрій, а після вечері їй захочеться просто тихенько посидіти з ним годинку, обійнявшись. Коли він втомлювався, то це було вище його сил. А потім, коли вони підуть спати, вона час від часу проситиме його принести їй ліки чи склянку прохолодної води. Він ненавидів показувати прояви слабкості, роблячи такі речі. Вона могла помітити й відмовитися від своїх прохань, хоча для неї це було необхідно.
Дівчина в проході знову ледь не впала — цього разу вона практично повисла на ньому. Вона теж втомилася. Що ж, робота втомлює всіх. Крізь його думки пропливали закінчення й уривки багатьох приказок про важку працю й довгий день. Весь світ поглинає втома — цю жінку, наприклад, теж, тіло якої так важко спиралося на нього. Та перше місце в його серці займає його дім й кохана дружина, яка його там чекає. Він повинен берегти свої сили для неї, і він знову й знову собі повторював, що не поступиться місцем.
Потім він почув довге зітхання, за яким слідував короткий вигук, і він зрозумів, що дівчина більше на ньому не лежить. Вигук перетворився в шум голосів, — потім повисла тиша, — потім знову почувся шум, що перемістився в кінець вагона до кондуктора окремими вигуками й маленькими уривчастими криками. Голосно забряжчав дзвінок, і спекотний вагон раптом зупинився.
Тут дівчина втратила свідомість. Мабуть, від спеки. Так і звалилася.
— А ну, пройдіть трохи. Ей, там, на задньому проході.
Натовп розступився. Пасажири в передній частині вагону посунулися назад, і ті, які стояли на задньому майданчику, тимчасово вийшли. Допитливість й жалість вихлюпувались із раптово створених груп. Люди намагалися допомогти, заважаючи один одному. Потім забряжчав дзвінок, і знову почулися пронизливі голоси.
— Її винесли?
— Скажіть, ви бачили?
— Ця бісівська компанія повинна...
— Ви бачили чоловіка, який її виносив? Він був блідим, як мара.
— Так, але чи ви чули...?
— Що?