Страница 61 из 87
III
Наступного ранку, коли Марджері пізно сіла снідати, у кімнату ввійшла Вероніка, сухо привітавшись. Вона сіла навпроти, пильно глянувши на Марджері, кінчиком язика зволожила губи.
— Що таке? — запитала, радше здивовано, Марджері.
Вероніка зробила паузу перед тим, як кинути свою гранату.
— Минулої ночі я чула, що ти говорила про мене своїй мамі.
Марджері скам’яніла, проте видала своє здивування лише слабким рум’янцем, бо коли почала говорити, голос її був твердим.
— І де ти була?
— У коридорі. Спочатку я не збиралася щось підслуховувати.
Мимовільно змірявши Вероніку поглядом презирства, Марджері опустила очі й почала розгортати шматочок печива на кінці пальця, і, здавалося, повністю заглибилася у це заняття.
— Гадаю, мені краще повернутися в О-Клер — якщо я так надокучила вам, — у Вероніки затремтіла нижня губа й вона продовжила на високих нотках: — Я намагалася догодити всім, і... і спочатку мною знехтували, а потім — образили. До жодного зі своїх гостей я так не ставилася.
Марджері мовчала.
— Проте я заважаю, це зрозуміло. Я для тебе тягар. Твоїм друзям я не подобаюся, — вона змовкла, та потім згадала ще одну зі своїх образ. — Звісно, минулого тижня, коли ти намагалася натякнути, що сукня мені не підходить, я розізлилася. Думаєш, я не вмію одягатися?
— Так, — буркнула Марджері ледь чутно.
— Що?
— Я нічого не натякала, — лаконічно мовила Марджері.— Я сказала, наскільки добре я пам’ятаю, що краще одягнути тричі красиву сукню, аніж чергувати її з двома жахливими.
— Думаєш, це мило з твого боку?
— Я й не намагалася бути милою, — потім, помовчавши, додала: — Коли ти збираєшся їхати?
У Вероніки різко перехопило дихання.
— Ох, — вона ледь не закричала.
Марджері здивовано глянула на неї.
— Ти ж сказала, що їдеш.
— Так, проте...
— Ох, так ти ж блефуєш!
Вони на хвилю витріщились одна на одну через сніданковий стіл. Перед очима Вероніки постала туманна пелена, коли Марджері жорстоко дивилася на неї — такий погляд вона використовувала, коли захмелілі студенти намагалися фліртувати з нею.
— Що ж. Так ти блефуєш, — повторила Марджері так, ніби нічого іншого й не очікувала.
Вероніка підтвердила це, розплакавшись. Очі Марджері наповнилися нудьгою.
— Ти — моя сестра, — ридала Вероніка. — Я — твій гі-і-і-сть. Я мала пробути в тебе місяць, і, якщо я повернуся додому, мама здивується і запитає...
Марджері почекала, поки душ із перерваних слів не переросте в ледь помітне схлипування.
— Я віддам тобі мої кишенькові гроші за місяць, — холодно сказала вона, — і ти зможеш провести останній тиждень там, де тобі захочеться. Тут неподалік є непоганий готель...
Схлипування Вероніки переросло в трагічний плач, і, піднявшись, вона швидко вибігла з кімнати.
Через годину, коли Марджері цілковито поринула з головою в складання такого легкого, ухиленого від зобов’язань, ледь вловимого листа, що притаманне лише дівочому стилю, у бібліотеку вбігла Вероніка — очі її почервоніли, проте вона намагалася бути спокійною. Вона не подивилася на Марджері, взяла з полички першу-ліпшу книжку й сіла за стіл, вдаючи, що читає. Марджері, здавалося, поринула у свій лист й продовжувала писати. Коли годинник пробив дванадцяту, Вероніка з тріском закрила свою книжку.
— Гадаю, мені слід купити квиток на потяг.
Зовсім не так вона уявляла собі початок цієї розмови, коли робила репетицію нагорі, у себе в кімнаті, оскільки ж Марджері не дотримувалася відведеної для неї ролі — не благала її схаменутися, то кращої фрази годі було й вигадати.
— Зачекай хвильку, поки я допишу листа, — сказала Марджері, не змигнувши оком. — Я хочу надіслати його разом із наступною поштою.
Ще кілька хвилин вона заклопотано скрипіла олівцем, потім повернулася, спокійно видихнула й у подиху розлилося «тепер до ваших послуг». І знову Вероніці довелося починати.
— Ти хочеш, аби я поїхала?
— Ну, — сказала Марджері, роздумуючи, — припускаю, якщо тут тобі не весело, то тобі дійсно краще поїхати. Немає сенсу бути нещасною.
— А ти не знаєш, що маленьке добро...
— О, заради Бога, не цитуй «Маленьких жінок»!— нетерпляче перервала Марджері. — Вони давно вийшли з моди.
— Ти впевнена?
— Святі небеса, так! Яка сучасна дівчина буде жити так, як ці безглузді дурепи?
— Вони були прикладом для наших матерів. Марджері зареготала. — Якби ж то, але — ні! Наші матері були хорошими, як на свій лад, та вони мало знають про проблеми своїх доньок.
Вероніка збунтувалася.
— Будь ласка, не говори так про мою матір.
Марджері всміхнулася.
— Здається, я її не згадувала.
Вероніка відчула, що її відволікають.
— Ти гадаєш, що ставилася до мене добре?
— Я зробила все, що могла. З тебе важко щось зліпити.
У Вероніки напухли повіки.
— А ти — зла, егоїстична і зовсім не жіночна.
— Ох, святий боже, — зневірено вигукнула Марджері. — Ти божевільна! Такі дівиці, як ти, перш за все винні в таких нудних безбарвних шлюбах, у тому, що недбала безталанність приховується за показною жіночністю. Уявляю, як відчуває себе чоловік, закохавшись у жмуток яскравих суконь, наділяючи його всіма можливими ідеальними рисами, допоки не зрозуміє, що одружився зі слабкою, тужливою, боязкою масою манірності.
Губи Вероніки навіть розкрилися від нестями.
— Жіночна жінка! — продовжувала Марджері. — Уся її молодість змарнована на плаксиве клеймування таких дівчат, як я, котрі, між іншим, прекрасно проводять час. Чим більше наповнювалася захватом своєї оповіді Марджері, тим ширше опускалася щелепа Вероніки.
— Ще існує виправдання для нарікання огидних дівчат. Якби я була безнадійно огидною, то ніколи б не пробачила батькам, що впустили мене в цей світ. Та у твоєму житті відсутні фізичні недоліки, — Марджері пристукнула маленьким кулаком. — Якщо ти очікуєш, що я буду нарікати разом із тобою, то будеш розчарована. Йди, або ж залишайся, це твоя справа, — вона забрала свої листи й вийшла з кімнати.
Вероніка не з’явилася на обід, поскаржившись на головний біль. У них був запланований денний спектакль, проте головний біль не проходив, і Марджері довелося вибачатися перед не дуже засмученим кавалером. Проте, коли вона пізно повернулася додому, то застала Вероніку у своїй кімнаті з дивно налаштованим виразом обличчя.