Страница 52 из 87
II
Інцидент й неприємності забулися. Простодушна натура Мейзера за короткий час згладила всі гострі кути. Згадки про цю історію прошмигнули розміреним кроком вже через кілька днів, а потім взагалі зникли й поринули в «лімб із забуття». Я кажу «лімб», бо забуття, на жаль, ніколи неможливо забути до кінця. Предмет зник із горизонту, заповнений тим фактом, що Жаклін із присутніми їй самоконтролем й холоднокровністю приступила до довгої, напруженої й важкої справи — виношування дитини. Її природні риси й нахили посилилися, і вона все менше дозволяла собі щось забувати. Зараз був квітень, а вони ще й досі не купили машини. Мейзер підрахував, що його накопичення практично відсутні, а через півроку йому прийдеться забезпечувати сім’ю. Це його хвилювало. Зморшки — маленькі, перші, непомітні — вперше тінню розляглися навколо його чесних, приязних очей. Тепер він затримувався на роботі навіть після того, як на місто спускалися перші весняні сутінки, часто приносив додому папери, з якими не встигав ознайомитися протягом робочого дня. Купівлю нової машини довелося відкласти. Квітневого вечора в магазини на Вашингтон-стріт було потрапити важко. Жаклін мляво прогулювалася вздовж вітрин й роздумувала — без жодного страху й печалі — про те, що скоро її життя перетвориться на розмірену рутину. У повітрі вже повис сухий літній порох; сонячні промені весело відбивалися від вітрин, перетворюючись на бензинові веселки там, де в калабанях на асфальті стояли автомобілі.
Жаклін зупинилася. На узбіччі, десь біля шести футів від неї, припаркувався яскравий новенький спорт «родстер». Біля нього розмовляли двоє чоловіків, і тільки-но вона зрозуміла, що один із них — молодий Бронсон, то почула, що він говорить зовсім буденним тоном: «Ну що гадаєш про цю крихітку? Купив її цього ранку». Жаклін різко розвернулася й швидшими кроками помчала до офісу чоловіка. Ввічливо кивнувши секретарці, вона без жодного попередження зайшла в кабінет. Її непередбачена поява змусила Мейзера відірвати погляд від свого столу.
— Джиме, — почала вона, задихаючись, — Бронсон повернув тобі три сотні?
— Та ні, — відповів він, завагавшись, — ще ні. Він тут з’являвся минулого тижня й пояснював, що в нього невеличкі проблеми з грошима.
Її очі запалали злим тріумфом.
— Ох, проблеми з грошима?— відрубала вона. — Що ж, ну, він тільки-но купив новенького спортивного «родстера», який коштує не менше ніж дві з половиною тисячі доларів.
Джим недовірливо похитав головою.
— Я його бачила, — переконувала вона. — Я чула, як він сказав, що купив авто цього ранку.
— Він сказав мені, що в нього проблеми з грошима, — безнадійно повторював Мейзер.
Жаклін здалася. З її грудей вирвався голосний шум, схожий на зітхання.
— Він тебе використовував! Він знав, що тебе легко обдурити, тому й зробив це. Чи ти не бачиш? Він хотів купити авто твоїм коштом, і він його купив! — вона гірко розсміялася. — Він, мабуть, ледь не помер зі сміху, згадуючи, як легко тебе обробив.
— О, ні, — запротестував Мейзер, виражаючи недовіру, — ти, мабуть, переплутала його з кимось...
— Ми ходимо пішки — а він катається за наші гроші, — збуджено перервала вона. — Ох, який багатій, багатій! Це б не було так весело, якби було так сумно. Подумай сам! — її тон став різкішим, вона намагалася стримуватися — та тепер говорила з відтінком презирства. — Ти половину свого часу віддаєш людям, які тобі ні чорта не віддають, яким плювати на тебе. Ти поступаєшся місцем у трамваї всяким коровам і приходиш додому до смерті, до безруху втомленим. Ти працюєш в якихось комітетах, що забирає в тебе не менше робочої години в день, але ти не отримуєш ні цента за це. Тебе вічно використовують! Я більше не можу це терпіти! Я думала, що вийшла заміж за чоловіка, а не професійного самаритянина, який годує бідних і допомагає світу!
Завершивши свою лайливу промову, Жаклін раптом крутнулася й осіла в крісло — нерви не витримали.
— Та цього разу, — продовжила вона знесилено, — ти мені потрібен. Мені потрібна твоя сила, твоє здоров’я і твої обійми. І коли ти віддаєш це кожному, мені дістається так мало...
Він опустився на коліна біля жінки й обійняв її, а її голова слухняно лягла йому на плече.
— Вибач мені, Жаклін, — покірно сказав він, — я буду більш обережним. Я сам не знав, що роблю.
— Ти найдобріша людина на світі, — хрипло прошепотіла вона, — та я хочу тебе всього й усе найкраще, що тільки є в тобі.
Він продовжив гладити її по волоссю. Протягом кількох хвилин вони перебували в мовчанці, ніби досягли гармонії, нірвани й цілковитого розуміння. Потім Жаклін неохоче підняла свою голову, бо голос місіс Кленсі, що лунав зі сторони дверей, перервав їхню ідилію.
— Ох, прошу вибачення.
— Що таке?
— Прийшов хлопчик, у нього якісь коробки. Там післяплата.
Мейзер встав і вийшов за місіс Кленсі в приймальню.
— П’ятдесят доларів, будь ласка.
Він порився в гаманці, там було пусто. Він забув зранку зайти в банк.
— Хвилинку, — розсіяно сказав він. Його думки крутилися навколо Жаклін, яка здавалася такою зневіреною у своїй біді, Жаклін, яка чекала на нього в його кабінеті. Він вийшов у коридор й відкрив двері напроти з табличкою «Клейтон і Дрейк, брокери» і, розчахнувши внутрішні двері, підійшов до чоловіка, що сидів за столом.
— Доброго ранку, Фреде, — сказав Мейзер.
Дрейк, низький зростом, років тридцяти, у пенсне й із лисиною, підвівся й потиснув йому руку.
— Привіт, Джиме. Чим можу зарадити?
— Там до мене прийшов листоноша, у нього якісь коробки з післяплатою, а в мене ні цента готівкою. Зможеш позичити мені півсотні до вечора?
Дрейк примружено придивися до Мейзера. Потім повільно й виразно похитав головою — не вниз і вверх, а збоку в бік.
— Вибач, Джиме, — сухо відповів. — Для себе я вирішив, що ніколи нікому й ні за жодних умов не позичатиму грошей. Не раз бачив, як через це руйнується дружба.
Розсіяність Мейзера вже пройшла, і з нього вирвався односилабічний вигук, що не приховував вираженого здивування. Потім його природний такт включився автоматично, прийшовши на допомогу й диктуючи якісь слова, хоч розум раптово закам’янів. Його негайним інстинктивним прагненням стала необхідність полегшити докори сумління Дрейка за його відмову.