Страница 49 из 87
VIII
Старші партнери фірми наголошували на тому, аби влітку Енсон поїхав за кордон. За сім років у відпустці він був, мабуть, лише раз, казали вони. Він втомився й потребував зміни оточення. Енсон опирався.
— Якщо я поїду, — він заявив, — то більше ніколи не повернуся.
— Це дурня, старигане. Ти приїдеш через три місяці, і вся депресія пройде. Будеш у формі.
— Ні, — він вперто хитав головою. — Якщо я зупинюся, то до роботи вже не повернуся. Якщо я зупинюся, це означатиме, що я програв. Все завершено.
— Ми ще посперечаємося з цим. Залишайся там хоч місяців шість, якщо захочеться, ми впевнені, що ти нас не покинеш. Ми знаємо, що без роботи ти відчуватимеш себе нещасним.
Вони все влаштували. Їм подобався Енсон, − Енсон подобався всім, — і зміни, що відбулися з ним, непокоїли весь офіс. Де його всепоглинаючий ентузіазм, що передавався справі, його ставлення до рівних та підлеглих, сплеск бадьорості від його енергійної присутності? За останні чотири місяці його внутрішній невроз розтоптав його до жалюгідного сорокарічного песиміста. На всіх переговорах, в яких він брав участь, поводив себе так, ніби був під дією наркотиків чи неймовірної напруги.
— Коли я поїду, то вже ніколи не повернуся, — повторив він.
За три дні до його подорожі Паула Леджендр-Хагерті померла під час пологів. Я тоді проводив із ним багато часу, ми подорожували разом, та вперше за все наше знайомство він не сказав ні слова про те, що дійсно відчуває, та і я не помітив найменшого пориву емоцій. Його основною проблемою став власний вік, і будь-яку розмову він підводив до того, аби нагадати про свою зрілість, а потім замикався в мовчанці, ніби вважав, що це повідомлення викличе ланцюгове мислення, що і так виникає саме собою. Як і його колеги, я був стурбований змінами, що в ньому вирували, тому зрадів, коли корабель «Париж» відніс нас у водний простір між двома світами.
— Як щодо того, аби випити? — запропонував він.
Ми пішли в бар із тим особливим відчуттям, котре виникає завжди, як тільки-но ти кудись від’їжджаєш, і замовили чотири мартіні. Після першого коктейлю я помітив, як він змінився — він раптом нахилився вперед і вдарив мене по коліну з радістю, яку я побачив вперше за чотири місяці.
— Ти бачив дівчину в червоному береті? — запитав він. — Ту, рум’яну, яку проводжали з двома вівчарками.
— Вона симпатична, — погодився я.
— Я підгледів у кімнаті стюардів. Вона подорожує сама. Через декілька хвилин я піду вниз, аби переговорити з офіціантом. Сьогодні ми з нею вечеряємо.
Через хвилю він залишив мене й протягом години гуляв із нею палубою то вверх, то вниз, щось розповідаючи своїм ясним і сильним голосом. Її червоний берет був яскравою плямою на тлі сіро-зеленого моря, і час від часу вона дивилася на нас крізь розвіяну вітром прядку волосся й посміхалася з подивом, ентузіазмом та сподіванням. За вечерею ми випили шампанського й були дуже радісними, потім Енсон грав у більярд із заразливим азартом, і декілька людей, які бачили мене з ним, запитали, як його звати. З тою дівчиною вони говорили та сміялися в барі, коли я пішов спати.
Під час подорожі я бачився з ним менше, аніж на це очікував. Він хотів знайти для мене пару, та нікого гожого не було, тож зустрічалися ми лише за їжею. Проте деколи він заходив у бар аби випити коктейль й розповісти мені про дівчину в червоному береті, про їхні божевільні й дивовижні пригоди, і я радів, що він знову став собою, чи хоча б тим, кого я знав раніше і який нагадував мені про домівку. Я не думаю, що він був щасливим без любові. Йому потрібен був хтось, хто би тягнувся до нього, як до магніту, хто б допомагав зрозуміти себе краще, хто б виконував обіцянки. Не знаю, правда, які саме. Можливо, люди обіцяли йому, що у світі завжди будуть жінки, які проводитимуть із ним свої найяскравіші, найкращі й найсвітліші години, аби турбуватися та захищати ту надідеальність, яку він так щиросердно виплекав у своєму серці.