Страница 48 из 87
Вона взяла його за руки, а такий вільний жест показав йому, що спогади про нього втратили колишню гостроту. Та він нічого не забув — відчув колишні відчуття, які вона викликала в ньому, заполонивши його свідомість, і ніжність, з якою він завжди зустрічав її оптимізм, ніби боявся зіпсувати його оболонку.
— Ми приїхали в Рай на літо. Пітові треба поїхати на Схід у справах — ти ж тепер знаєш, звісно, що я місіс Піт Хагерті, тому ми взяли дітей і зняли будинок. Тобі просто необхідно якось приїхати й погостювати в нас.
— Я дійсно можу приїхати, — швидко перепитав він, — а коли?
— Коли завгодно. А ось і Піт, — обертові двері пропустили високого чоловіка, якому було біля тридцяти — засмагле обличчя й маленькі вусики. На фоні його бездоганної фізичної форми Енсон виглядав дійсно огрядним, що було очевидним у тісно припасованому пальті.
— Тобі не слід стояти, — сказав Хагерті дружині. — Присядь тут, — і він вказав на табурети, що стояли у вестибюлі, та Паула засумнівалася.
— Я одразу ж поїду додому, — сказала вона. — Енсоне, чому б тобі... чому б тобі не зайти на вечерю до нас сьогодні? Ми тільки-но почали облаштовуватися, та якщо ти не зважатимеш на це...
Хагерті щиро підтримав це запрошення.
— Так, приїжджайте до нас на вечерю.
Їхнє авто чекало перед готелем, і Паула стомлено прилягла на шовкові подушки в кутку сидіння.
— Я стільки хочу тобі розказати, — мовила вона, — що навіть не знаю, чи вийде.
— Я хочу почути про тебе все.
— Ну що ж, — вона посміхнулася Хагерті, — на це піде багато часу. Я маю трьох дітей від першого шлюбу. Старшому — п’ять, далі — чотири ту три роки, — вона знову посміхнулася. — Як бачиш, марно я не тратила свій час, чи не так?
— Усі хлопчики?
— Хлопчик та дві дівчинки. Потім... ох, багато чого трапилося, і я розлучилася з ним у Парижі минулого року й вийшла заміж за Піта. Це — все, та окрім того я відчуваю неземне блаженство.
У Раї вони під’їхали до великого будинку біля пляжного клубу, з якого вибігли троє засмаглих, худеньких малюків, що втекли від своєї англійської няньки й оточили їх істеричними криками. Паула підняла кожного окремо, прикладаючи трохи сил, і цю ніжність вони прийняли з обережністю, бо нещодавно отримали наказ — не штовхати маму. Навіть на фоні дитячої свіжої шкіри обличчя Паули було без сліду якоїсь втоми, і, незважаючи на вагітність, вона виглядала молодшою, ніж в останній раз, коли вони бачились у Палм-Біч сім років тому.
За вечерею вона замислилася, а опісля, слухаючи радіо, зі закритими очима лежала на канапі, допоки Енсон не почав роздумувати над тим, чи його присутність у цей час їм не заважала. Та о дев’ятій годині, коли Хагерті піднявся з-за столу й ввічливо сказав, що збирається залишити їх наодинці, вона почала повільно оповідати про себе та своє минуле.
— Моє перше немовля, — сказала вона, — ми називаємо її Солоденькою, найстарша малеча... Я хотіла вмерти, коли дізналася, що вагітна нею, бо Лоуел тоді здавався мені незнайомцем. Я не могла повірити, що це моя власна дитина. Я написала тобі листа й одразу ж порвала. Ох, ти так погано ставився до мене, Енсоне.
І знову це був той колишній діалог — із припливами-відпливами. Енсон раптом щось згадав.
— А хіба ти якось не був заручений? — запитала вона. — Дівчину звали Доллі, якось так?
— Я ніколи не був заручений. Я намагався, проте ніколи нікого не любив, окрім тебе, Пауло.
— Ох, — сказала Паула, і через хвильку продовжила: — Це немовля — перше, якого я дійсно хочу. Бачиш, нарешті я закохана.
Він нічого не відповів, шокований зрадливістю її спогадів. Вона, мабуть, побачила, що це «нарешті» вибило його з рівноваги, тому продовжила:
— Я захопилася тобою не на жарт, Енсоне, — ти міг робити зі мною все, що завгодно. Та ми б ніколи не були щасливими. Я недостатньо для тебе розумна. Я не люблю ускладнювати речі, як це робиш ти, — вона притихла. — Ти ніколи не зупинишся, — додала вона.
Ця фраза збила його з ніг, це був вердикт з усіх можливих вердиктів: він ніколи не одружиться.
— Я міг би зупинитися, якби жінки були іншими, — сказав він. — Якби я не знав їх настільки добре, якби вони не плюндрували тебе перед іншими жінками, якби вони мали хоча б краплю гідності. Якби ж то я міг піти, заснути, а потім прокинутися в будинку, яким був би моїм, — що поганого в цьому, це ж те, для чого я створений, Пауло, це те, що жінки в мені помічають і люблять. Та тільки я не зможу почати все з чистого аркуша.
Хагерті зайшов десь біля одинадцятої, випив віскі, а Паула встала й заявила, що збирається в ліжко. Вона трохи підійшла вперед і стала біля чоловіка.
— Куди ти ходив, коханий? — запитала вона.
— Ми з Едом Сандерсом випили по склянці.
— Я хвилювалася. Думала, що ти вже втік від мене.
Вона поклала голову на його плече.
— Правда він симпатичний, Енсоне? — запитала вона.
— Дійсно, — посміхаючись, відповів Енсон.
Вона підняла обличчя й подивилася на чоловіка.
— Ну що ж, я готова, — сказала вона, після чого повернулась до Енсона. — Хочеш подивитися на наш сімейний акробатичний трюк?
— Звісно, — відповів він зацікавлено.
— Чудово. Поїхали.
Хагерті, як пір’їнку, взяв її на руки.
— Ось що ми називаємо сімейною акробатикою, — сказала Паула. — Він віднесе мене догори. Хіба це не мило з його боку?
— Авжеж, — погодився Енсон.
Хагерті трохи нахилив голову, і їхні обличчя ніжно зіткнулися.
— І я його люблю, — сказала вона. — Саме про це я і говорила тобі, Енсоне, правда?
— Звісно, — сказав він.
— Він найкращий чоловік на світі, чи не так, любий?.. Ну що ж, на добраніч. Поїхали. Ну хіба ж він не сильний?
— Сильний, — сказав Енсон.
— Ти знайдеш стару піжаму Пітера, яка на тебе чекає. Солодких снів, побачимося за сніданком.
— Гаразд, — сказав Енсон.