Страница 47 из 87
— Містер Кейхіл поїхав у Нью-Гейвен.
— Он воно що. А чому?
— Поїхав подивитися гру. Багато молодиків поїхали теж.
Енсон оглянувся ще раз, роздумуючи з хвильку, потім вийшов і направився до П’ятої авеню. Через широкі вікна одного з клубів, учасником якого він був, і який відвідав, мабуть, лише раз за останні п’ять років, чоловік із сивим волоссям та сльозливими очима витріщився на нього. Енсон швидко відвернувся, приреченість й презирлива самота тієї фігури нагнали на нього відчай. Він зупинився і, повернувшись назад, пішов по 47-мій вулиці в напрямку до квартири Тіка Уордена. Тік та його дружина колись були його найближчими друзями, і сюди він навідувався ще за часів свого роману з Доллі Каргер. Та Тік був схильний до алкоголізму, а його жінка привселюдно заявила, що Енсон негативно впливає на нього. Це звинувачення дійшло до Енсона в перебільшеній формі, і коли вони, зрештою, усе вияснили, витончена магія близькості вже зникла й відновитися так і не змогла.
— Містер Уорден вдома? — запитав він.
— Вони поїхали за місто.
Ця новина його раптово підкосила. Вони поїхали, а він про це нічого не знав. Два роки тому він міг би знати дату, годину, в останню хвилю міг прийти, аби випити по келиху перед поїздкою, він планував би вже свій наступний перший візит до них. А тепер вони поїхали, не сказавши й слова.
Енсон глянув на годинника й вирішив провести вихідні зі своєю сім’єю, та єдиний потяг був місцевий, що обіцяло тригодинну тряску в задушливій спеці. І завтра доведеться сидіти за містом, і в неділю теж, у нього не було жодного бажання грати в бридж з ввічливими випускниками, а після вечері танцювати в сільському клубі, імітуючи веселощі, які так добре вдавалося підтримувати його батькові.
— Це вже ні, — сказав він собі... — Ні.
Він був поважним, солідним молодиком, більш міцної статури зараз, та як колись уже не схилявся до занепадницької розпусти. Він міг би бути опорою для чогось, — та це не стосувалося суспільних цінностей, інколи якраз навпаки, — опорою закону чи церкви. Він декілька хвилин нерухомо постояв на бульварі перед житловим будинком на 47-й вулиці; вперше, мабуть, у житті він не мав чим зайнятися.
Потім він швидко пішов до П’ятої авеню, нібито згадавши про назначену зустріч. Необхідність подібної нещирості — одна з рис, що ріднить людей із собаками, і я гадаю, що Енсон у цей день нагадував одного породистого собаку, перед яким зачинилися близькі йому двері. Він збирався побачитися з Ніком, колишнім модним барменом, якого кликали на всі приватні вечірки, зараз же він розливав прохолодне безалкогольне шампанське в підземних лабіринтах готелю «Плаза».
— Ніку, — запитав він, — що сталося зі всіма?
— Мертві, — мовив Нік.
— Зроби мені «Віскі Сауер», — Енсон протягнув пляшку через ляду. — Ніку, дівчата тепер інші; я завів маленьку подружку в Брукліні, а минулого тижня вона вийшла заміж, навіть не сказавши мені.
— Це правда? Ха-ха-ха, — відповів Нік дипломатично. — Подразнила вас.
— Дійсно, — сказав Енсон. — А ми непогано провели час разом перед її весіллям.
— Ха-ха-ха, — розсміявся Нік. — Ха-ха-ха.
— Ти пам’ятаєш ті заручини в Хот Спрінгс, Ніку, де я змусив офіціантів й музикантів заспівати «Боже, бережи короля»?
— Де ж це було, містере Хантер? — Нік зосереджено задумався. — Здається мені, це було...
— Наступного разу вони самі запропонували повторити цю пісню, і я задумався, скільки ж я заплатив їм, — продовжив Енсон.
— Здається мені, то було весілля містера Тренхольма.
— Не знаю його, — рішуче відмовив Енсон. Він образився через те, що невідоме ім’я вчепилося в його спогади, і Нік це відчув.
— Та... я маю його знати, — зізнався він. — Він був одним із ваших. Бракінс... Бейкер...
— Дійсно, Бейкер, — сказав Енсон у відповідь. — Вони поклали мене в катафалк після того, як усе закінчилося, завалили квітками й вивезли.
— Ха-ха-ха, — розсміявся Нік. — Ха-ха-ха.
Незабаром Нік став непереконливим у ролі старого сімейного слуги, тож Енсон піднявся у вестибюль. Він оглянувся — його очі зустрілися з поглядом незнайомого продавця за прилавком, потім опустилися на квітку, що залишилася після ранкового весілля і яка повисла на мідній плювальниці. Він вийшов й поплентався назустріч багряно-кривавому сонцю, що заходило над площею Колумба. Раптом він повернувся й знову рушив до «Плази», де закрився в телефонній будці.
Пізніше він сказав, що в цей день тричі намагався додзвонитися до мене, потім спробував подзвонити до кожного, хто був у Нью-Йорку, чоловіків та дівчат, яких довго не бачив, і до якоїсь актриси та моделі днів його студентської молодості, напівстертий номер якої і досі вимальовувався в його записній книжці. Але з центральної телефонної станції йому повідомили, що цієї лінії вже не існує. Врешті-решт цей пошук привів його за місто, де він вступав у лаконічні й невдумливі розмови з ввічливими дворецькими й покоївками. Таких то й таких не було вдома, вони їздили верхи, плавали, грали в гольф, вирушили в Європу минулого тижня.
Думка провести цей вечір на самоті була нестерпною, усамітнення, що зберігає моменти приємної радості, псує свою принадність, коли перетворюється в неминучість. Звісно, дівчата легкої поведінки існували завжди, та ті, яких він знав, випадково розчинилися, а провести вечір у Нью-Йорку в компанії незнайомців, яким ти платиш, було з рангу тих випадків, які з ним не ставалися ніколи: він завжди сприймав це як дещо ганебне й таємне, як розвагу для моряка, що шукає пригод у невідомому місті.
Енсон оплатив телефонний рахунок, а дівчина невдало пожартувала над сумою — і вже вдруге за вечір він вийшов із «Плази», не маючи жодного уявлення про те, куди лежить його дорога. Біля обертових дверей він помітив жіночий силует, що стояв боком до світла, очевидно, вона була вагітною. Легкий прозорий плащ розвівався кожного разу, коли поверталися двері, і жінка нетерпляче на них дивилася, нібито вмираючи від очікування. З першого погляду на неї його опанувало сильне нервове збудження, викликане відчуттям спорідненості, та поки їх одне від одного не відділяло п’ять кроків, він ще не розумів, що перед ним — Паула.
— Привіт, Енсоне Хантер.
Його серце виривалося з грудей.
— Привіт, Пауло.
— О боже, це чудово. Не можу в це й повірити, Енсоне!