Страница 46 из 87
VII
Енсон ніколи не звинувачував себе за участь у цій справі — ситуація, що стала передумовою нещасного випадку, жодного стосунку до нього не мала. Та він страждав від несправедливості, бо зрозумів, що найдавніша й найцінніша дружба — знищена. Він не знав, яку викривлену версію розповіла Една Роберту, та вхід до будинку дядька йому був заборонений.
Перед Різдвом місіс Хантер звільнила свій дух у небесних просторах, що завше обіцяли в англіканській церкві, й Енсон став очільником сім’ї. Незаміжня тітка, що жила з ними довгими роками, взяла на себе відповідальність за маєток й безуспішно намагалася виховувати молодших дівчаток. Усі діти були не такими самовпевненими, як Енсон, більш консервативні як і в питаннях моралі, так і у власних недоліках. Перед смертю місіс Хантер пережила вихід однієї з доньок у світ та весілля іншої. Окрім цього, з їхніх глибин вона вийняла щось матеріальне, і з її відходом тиха й розкішна ідилія Хантерів завершилася.
З одного боку, нерухомість, що значно зменшувалася двома податками на спадок, у недалекому майбутньому повинна розділитися між шістьма дітьми — і тепер такий шматок не викликав прихильності долі. Енсон помітив, що його молодші сестри говорять із повагою про родини, ім’я котрих ще нічого не значило двадцять років тому. Його власне відчуття привілейованості більше не впливало на них, лиш інколи вони поводилися як типові сноби, та й все. З іншого боку, це літо було останньою родинною порою під покровом маєтку; проте протести проти цього були надто гучними: «Хто б хотів провести найкращі місяці року в закритому, мертвому, старому будинку?» Він неохоче поступився цим воланням — восени маєток виставлять на продаж, а наступного літа вони орендують маленький будиночок десь у Вестсестері. То був великий крок назад, що відділяв їх від батькової ідеї розкішної простоти, і хоч він і пішов на зустріч, це непокоїло його; ще коли матір була живою, він з’являвся там майже кожних два тижні, навіть у найбільш розгульні літні дні.
Незалежно від того, що він теж був частиною цих змін, коли йому вже було за двадцять, сильний життєвий інстинкт відвів його від смертельної ями представників цього невдалого, бундючного класу. Усю ясність цього він не усвідомлював і все ще відчував, що існує якась норма, якийсь макет суспільства. Та норм не було, і це було би безглуздо, якби існували якісь справжні норми в Нью-Йорку. Ті незначні ентузіасти, які все ще платили й боролися за те, аби ввійти в певне привілейоване коло, зрештою, яким це вдалося, бачили лише частинки суспільства, в яких ледь-ледь жевріло життя, або ж, що було ще гіршим, зустрічали за своїм столом Богему, від якої так намагалися втекти.
Головною турботою двадцятидев’ятирічного Енсона залишалася втеча від надмірної самотності. Зараз він остаточно запевнився, що ніколи не одружиться. Кількість весіль, на яких він був кращим другом чи дружбою, уже не підлягала рахункам, а в його кімнаті була особлива поличка, напхана краватками, що нагадували про те чи інше весілля, романи, що не протрималися і року, про пари, які назавжди зникали з його життя. Шпильки для краваток, позолочені олівці, запонки пройшли крізь покоління закоханих до його коштовної скриньки й зникли там назавжди, а з кожною новою церемонією він усе менше й менше уявляв себе на місці нареченого. Під його щиросердною радістю, що стосувалася весіль, приховувався власний відчай того, що ніколи не станеться.
І тільки-но йому виповнилося тридцять, він впав у жахливу депресію через те, що шлюби, особливо недавні, руйнують його дружні зв’язки. Цілі групки людей отримали дивовижну здатність зникати й розчинятися для нього. Його однокурсник, на якого він, із почуття прихильності, витрачав більшість власного часу, перетворився на примару. Ціла когорта глибоко поринала у вир домашнього життя, двоє померло, один тепер жив за кордоном, а ще один писав сценарії для продовження картин у Голлівуді, які Енсон постійно відвідував.
Більшість із них, проте, постійно перебувала в місті, а їхнє заплутане сімейне життя кружляло навколо заміських клубів, і саме з цими людьми він гостро відчував відчуження.
На ранніх етапах свого шлюбу вони неодмінно потребували його присутності; він давав поради щодо підвищення їхнього бюджету, вирішував їхні сумніви, що стосувалися придатності двокімнатної квартири з ванною для немовляти, він був для них вершиною зовнішнього світу. Та зараз їхні фінансові негаразди залишилися в минулому й такий тривожно довгоочікуваний малюк тепер виріс і став частиною родини. Вони були не проти зустрічі зі старим другом, та до його візиту одягалися так, аби вразити його власною привілейованістю, і свої проблеми тримали при собі. Для них він більше не потрібний.
За кілька тижнів до його тридцятиріччя останній із його старих і близьких друзів одружився. Енсон виступав у звичній ролі кращого друга, подарував йому звичний срібний сервіз для чаювання і побажав, як зазвичай, щасливої дороги біля пароплаву «Гомерик». Це був спекотний день травневої п’ятниці, і, спустившись пірсом, він усвідомив, що наближається субота, а він немає жодних планів аж до понеділка.
— Куди йдемо? — запитав він себе.
В Єльський клуб, звісно, партія бриджу перед вечерею, пізніше — чотири-п’ять коктейлів у невідомій кімнаті й спокійна розмита ніч. Він відчув сум, що сьогодні наречений не складе йому компанію: вони завжди були здатні чимось наповнити такі суворі ночі, вони знали, як привабити жінок і як позбавитися від них, і якого ставлення заслуговує та чи інша краля, зважаючи на її поміркований гедонізм. Вечірка була приводом — ти забираєш певних дівчат до певного місця й просто витрачаєш гроші заради їхньої втіхи; ти трохи випиваєш, не так багато, як можеш, й у певний час певного ранку ти встаєш із ліжка й кажеш, що збираєшся додому. Таким чином ти уникаєш друзів із коледжу, авантюристок, можливих заручин, бійок, почуття й непродуманих вчинків. І тільки таким чином це працює. Усе решта — нерозумна трата часу.
Зранку тобі не доводиться так надмірно про щось шкодувати, ти не даєш жодних обіцянок, та якщо відчуття з тобою борються і твоє серце вийшло з-під контролю, ти всього-на-всього сідаєш в авто й без попередження їдеш геть на декілька днів. Ти спокійно чекаєш, допоки нагромадження нервової нудьги не принесе тебе на іншу вечірку.
Вестибюль Єльського клубу був порожнім. Біля барної стійки троє недавніх випускників крадькома й байдуже глянули на нього.
— Привіт, Оскаре, — привітався він із барменом. — Містер Кейхіл до вас не приходив?