Страница 41 из 87
Вони зустрілися на великому балу дебютанток, та, оскільки її захоплення все збільшувалося й зростало, то разом вони проводили багато часу. Як і більшість матерів, місіс Каргер вірила в безпринципну моральність, тож дозволяла Доллі ходити разом із ним у заміські клуби, розташовані не так близько, та в приміські будинки, особливо не цікавлячись тим, що вони там роблять, і не заперечуючи їй повертатися пізно. Спочатку її пояснення були правдоподібними, та світовий план зі «захоплення» Енсона швидко провалився через надмір її емоцій. Поцілунків на задньому сидінні таксі було вже недостатньо, тому вони придумали вельми цікаве заняття.
На деякий час для них розчинявся теперішній світ й створювався власний, в якому алкогольна залежність Енсона й зникнення Доллі були б менш помітними й обурливими. Цей світ складався з мінливих елементів — деякі друзі Енсона з Єлю, їхні жінки, двоє чи троє молодих маклерів і біржових працівників, горстка нестійких випускників коледжу — заможних та зі схильністю до гулянок. Чого не вистачало цьому світові — так це простору, та у винагороду вони отримали волю, яку навряд чи могли би собі дозволити. Навіть більше, цей світ крутився навколо них й дарував Доллі задоволення чесної поблажливості — задоволення, яким Енсон і все його життя були окутані завдяки терпимості, коріння якої тягнулося ще з дитинства, коріння якої прагнуло розростися.
Він її не кохав й протягом довгої лютої зими неодноразово говорив Доллі про це. Весною йому все набридло − він прагнув оновити своє життя якимось іншим способом, ба більше, він розумів, що краще порвати х нею зараз, аніж взяти на себе відповідальність за очевидне зваблення. Нетерпеливе ставлення її сім’ї допомогло йому наважитися − одного вечора, коли містер Каргер тихо постукав у двері бібліотеки, аби повідомити, що він залишив пляшку давнього бренді в їдальні, Енсон відчув, що життя заманює його в пастку. Тієї ночі він написав їй короткого листа, в якому говорилося про те, що в нього − відпустка, і з огляду на такі обставини їм краще більше не зустрічатися.
Був червень. Його сім’я зачинила маєток й вирушила в заміський дім, тож він тимчасово жив в Єльському клубі. Я чув про його роман із Доллі, про те, як він розвивався, численні образливі жарти про його презирство до скажених жінок, які не заслуговували місця в ієрархії соціуму, в яку він так вірив. І коли він розповів мені, що вночі вони остаточно розлучилися — це мене втішило. Я зустрічав Доллі всюди, і з кожним разом відчував жалість в її приреченій боротьбі, відчував сором, бо знав про неї те, чого не мав знати. Вона була штучкою, яку часто називають «милою красунею» та в цьому була цілковита безрозсудність, котра мене поглинала. Її офіри богині занепаду були б менш помітними, якби вона не віддавала їй своєї душі — вона б точно принесла себе в жертву, тому я зрадів, коли почув, що ця офіра буде возвишена не на моїх очах.
Енсон збирався залишити прощальний лист біля її будинку наступного ранку. Це був один із небагатьох будинків, який залишали відкритим на П’ятій авеню, і він знав, що Каргери, володіючи хибною інформацією від Доллі, перенесли свій візит за рубіж, аби дати їхній доньці шанс. Тільки-но він вийшов за поріг Єльського клубу на Медісон авеню, повз нього пройшов листоноша, за яким той рушив всередину. Перший лист, що впав йому в очі, був написаний почерком Доллі.
Він знав, що там ховається самотній, трагічний монолог, сповнений докору й молитовних згадок й «а що, якби» — усіх тих одвічних інтимних питань, які він ставив Паулі Леджендр, що, здавалося, було вже якоюсь іншою добою. Схопивши листа разом із деякими рахунками, він перевернув його й розкрив. На його подив, це була коротка, дещо формальна записка, в якій повідомлялося, що Доллі не зможе поїхати з ним за місто на вихідні, оскільки Перрі Халл із Чикаго несподівано приїхав сюди. На завершення вона поскаржилася, що Енсон сам винен у тому, що сталося: «Якби я відчувала безмірну любов із твого боку, то б вирушила з тобою хоч на край світу, у будь-який час, та Перрі — такий милий і він так прагне одружитися зі мною...»
Енсон презирливо всміхнувся — він вже мав подібний досвід у таких заманливих посланнях. Ба більше, він знав, що Доллі попрацювала над цим планом, можливо, пославши за довірливим Перрі й розрахувавши час його приїзду — вона навіть підлаштувала листа таким чином, аби викликати ревність, при цьому не втративши його. Як і в більшості компромісів, у цьому не було ані сили чи життєдайності, але лише безнадійний відчай.
Раптом він розізлився. У вестибюлі він присів й прочитав записку ще раз. Потім пішов до телефона, подзвонив Доллі й сказав своїм ясним, вимогливим голосом, що отримав її послання й хотів би зустрітися з нею о п’ятій так, як вони планували й раніше. Ледве дочекавшись її показної невпевненості в словах: «Можливо, я зможу побачитись із тобою, на годинку», — він повісив слухавку й пішов до свого офісу. По дорозі він порвав власного листа на дрібні шматочки й викинув їх на вулиці.
Він не ревнував — вона для нього нічого не значила, та її жалюгідна приманка розбудила в нім шалену впертість і свавілля. Це було самовпевненим викликом якоїсь невільниці, а таке не спускається з рук. Якщо вона хотіла знати, кому належить, то, зрештою, побачить.
П’ятнадцять хвилин по п’ятій він стояв біля вхідних дверей. Доллі була одягнена, як на прогулянку, й у мовчанці він вислухав те саме: «Я можу погуляти з тобою лише годинку», яке вона провадила через телефон.
— Візьми свого капелюшка, Доллі, — сказав він, — ми недовго прогуляємося.
Вони піднялися на Медісон авеню й перейшли П’яту, і за цей час сорочка Енсона промокла через надмірну спеку й прилягла до його тіла. Він мало говорив, дорікав їй та не сказав жодного любовного слова, та не встигли вони й пройти шести кварталів, як вона знову була його, вибачалася за листа, пропонуючи скасувати зустріч із Перрі, як умову покарання, пропонуючи все. Вона думала, що він прийшов тому, що починав закохуватися.
— Мені гаряче, — сказав він, коли вони дійшли до 71-ої вулиці. — Це — зимовий одяг. Якщо я зайду в будинок і переодягнуся, ти зачекаєш мене внизу? Це займе всього хвилину.
Вона була щасливою; зізнання в тому, що йому гаряче, його будь-яка заувага приносили їй безмежну радість. Коли вони підійшли до залізно ґратованих дверей і Енсон витягнув свого ключа, вона світилася від щастя.