Страница 42 из 87
Внизу було темно, і після того, як хлопець піднявся ліфтом, Доллі підняла портьєру й подивилася крізь матове мереживо на будинки, що здіймалися вулицею. Вона почула, як зупинився ліфт і з наміром його подразнити натиснула кнопку, аби опустити його вниз. Потім, піддаючись несвідомому імпульсу, вона ввійшла усередину й поїхала на поверх, який йому належав.
— Енсоне, — покликала вона, посміхаючись.
— Хвилинку, — відповів він зі спальні... потім, після паузи, додав, — тепер ти можеш увійти.
Він вже переодягнувся й защіпав жилет.
— Це — моя кімната, — сказав він розмірено. — Тобі подобається?
Вона побачила портрет Паули на стіні й дивилася на нього зі захопленням, так само, коли Паула розглядала фотокартки зі зображенням «першої любові» Енсона п’ять років тому. Дівчина дещо знала про Паулу, деякі фрагменти, які вона витягнула з його історій.
Раптом вона підійшла ближче до Енсона, здіймаючи свої руки. Вони обійнялися. За вікном вже м’яко спускалися штучні сутінки, хоч сонце ще яскраво відсвічувало на дахах придорожніх будинків. Через півгодини кімната порине в темряву. Пристрасна жага переповнювала їх, вони важко дихали й притиснулися один до одного. Це було фатально й чарівливо. Застигши в обіймах, вони підняли свої голови — їхні очі впилися картиною Паули, яка відповідала їм таким самим поглядом зі стіни.
Несподівано Енсон забрав свої руки, сів за стіл, намагаючись відкрити шухлядку в’язкою ключів.
— Не бажаєш випити?— запитав він безсердечно.
— Ні, Енсоне.
Він налив собі півсклянки віскі, випив це, а потім відкрив двері в коридор.
— Ходімо, — сказав він.
Доллі вагалася.
— Енсоне, зрештою я поїду з тобою сьогодні за місто. Ти ж розумієш, чи не так?
— Звісно, — відповів сухо.
В автівці Доллі вони доїхали до Лонг-Айленду, відчуваючи себе зближеними, як ніколи. Вони знали, що має трапитися — і обличчя Паули не повинно нагадувати про те, чого їм не вистачало, та коли вони залишилися самі в цій гарячій ночі на Лонг-Айленді, їм було вже однаково.
Маєток у Порт-Вашингтоні, в якому вони збиралися провести вихідні, належав кузині Енсона, котра вийшла заміж за власника мідного підприємства з Монтани. Нескінченна дорога починалася біля сторожових воріт і крутилася серед імпортних, молодих тополь, що вели до великої, рожевої будівлі іспанського зразка. Енсон бував тут доволі часто.
Після вечері вони танцювали в клубі «Лінкс». Десь опівночі Енсон впевнився, що його кузини не збираються йти раніше другої, тому він пояснив, що Доллі втомилася; він відвезе її додому й пізніше повернеться до них. Збуджені від легкого хвилювання, вони сіли в орендоване авто й поїхали в Порт-Вашингтон. Коли вони доїхали до сторожових воріт, Енсон зупинився, аби сказати декілька слів наглядачу.
— Коли ти робиш обхід, Карле?
— Та от зараз же.
— А потім ти опинишся тут, допоки всі не приїдуть?
— Так, сер.
— Добре. Тоді послухай: якщо якийсь автомобіль, неважливо який, — заїде у ворота, то повідом про це, негайно, — він поклав у руку Карла п’ятидоларову купюру. — Зрозумів?
— Так, містере Енсон, — вихований давніми способами, він не дозволив собі всміхнутися чи підмигнути. У цей час Доллі сиділа в машині, трохи відвернувши обличчя.
В Енсона були ключі. Зайшовши всередину, він одразу ж наповнив їхні фужери, хоч Доллі так і не торкнулася випивки, а він тим часом визначив точне місцеперебування телефона й упевнився, що його добре чути з їхніх кімнат, які розташовувалися на першому поверсі.
Через п’ять хвилин він постукав до кімнати Доллі.
— Енсоне?
Він зайшов, закривши двері. Лежачи в ліжку, вона вигнулася й тривожно склала лікті на подушку. Він сів навпроти неї й стиснув її руки у своїх.
— Енсоне, любий.
Він не відповів.
— Енсоне... Енсоне! Я кохаю тебе... Скажи, що ти мене теж. Скажи це зараз, ну чому ти не можеш цього сказати? Навіть якщо це неправда...
Він не слухав. Над її головою на стіні висіла картина Паули, в яку він довго вдивлявся.
Він піднявся й підійшов ближче до портрету. На рамі слабко мерехтів відбиток місячного сяйва, а всередині розмивалося темне обличчя, якого він зовсім не знав. Ледь не ридаючи, Енсон обернувся й з огидою витріщився на маленьку фігуру в ліжку.
— Це все — безглуздо, — слабко мовив він. — Я не знаю, про що й думав. Я тебе не люблю, тож тобі краще знайти того, хто дійсно тебе покохає. Я зовсім нічого не відчуваю, чи ти не розумієш?
Його голос обірвався й, спалахувши, він вийшов геть. Повернувшись у віталю, тремтливою рукою налив собі випити, і в цю ж хвилину відкрилися вхідні двері й увійшла його кузина.
— Енсоне, що ти тут робиш? Я почула, що Доллі нездужає, — почала вона турботливо, — і зрозуміла, що вона захворіла.
— Нічого особливого, — перервав він, продовжуючи говорити голосніше, аби голос долинув до кімнати Доллі. — Вона трохи втомилася й пішла відпочивати.
Ще довгий час Енсон вірив, що турботливий Господь деколи втручається в людські романи. Та Доллі Каргер, лежачи без сну й дивлячись на стелю, ніколи нічому не вірила.